АМфітаміНи
Тінь замку все насувалась і насувалась. Та цього разу я не боявся. Середина мене забула,що таке страх. Натомість там мало-помалу народжувалось щось нове. Це було почуття,чи то відчуття я стояв неначе вкопаний,усе тіло вкрилось велетенськими мурашками,вони пробігали від моєї голови аж до кінцівок і вертались назад,це було більш, ніж просто приємно. У цьому полягала уся суть.
Чуття росло,ось уже воно порівнялось з кордонами мого тіла і я назвав його,надав йому ім*я,як творець колись влив своє слово у кожне живе створіння,так і я охрестив цю новоспечену частинку свого нутра – В І Р А – це слово найбільше підходило йому.
І коли я назвав його,воно вирвалось з мого тіла,але не пошкодило його. Відчуття відобразилось кількома світловими потоками,Віра фотонила з мене і я відчув себе сильним,відчув себе неначе надновою зорею.
Усе навкруги здригнулось,здригнулось бо не бачило ще такого. Здригнулось бо відчуло мою могутність,зрозуміло моє існування і веселилось.
А я…Я відчув свою присутність у цьому світі,відчув…відчув потрібність,здатність змін. Ці відчуття підсилювали Віру. Ще мить і сталось,СТАЛОСЬ.
Віра вийшла з мене із мікроскопічним звуком влилась у чорноту замку. Потім навкруги було чутно крики,крики старого…
- Стій… - він волав до мене,з неминучістю.
І все … Світло,фотонне-мегатонне світло всіяло усе навкруги. Воно текло у виглядів потічків,вен,артерій,дрібних капілярів. Воно було грандіозним,чутливим і непереможним, сліпучим,настільки сліпучим,що у мене самі-пособі заплющились очі і я відчув гармонію… Відчув Кінець,кінець свого призначення.
… Сильний порив вітру,свіжий прозорий князь.
Я повільно розплющив очі і побачив,що стою у банальній підземці,серед тисяч людей,які стоять так само як я,і чекають свого потягу. Їхні молоді,а подекуди старі обличчя ховалися під масками. Вони були одягнуті однаково,перед ними лиш один шлях - сісти на потяг.
Хтось уже втратив цю можливість,і його труп лежить серед живих,але ніхто не звертає на це ніякої уваги,усі чекають. Чекають на свій потяг.
Так само як я. Але у мене є дещо ,у мене є Віра замість їхнього Страху,у мене є Сила в порівнянні з їхньою Слабкістю…
І ось він. Вкритий терням,засохлою,а подекуди свіжою кров*ю,у його салоні панує тьма, та на стінах є надписи про надію на світло. І я розштовхую усіх. І заходжу у тьму,а Віра у світло окутує мене у свої обійми.
Не подарую нікому останнього погляду,а просто поїду назустріч меті і світлу…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=262981
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 02.06.2011
автор: Gill