Благими намірами…

Коли  сієш  добро,  то  сій  його  без  маски  на  обличчі.  Істинному  обличчі,  що  ймення  йому  Душа  твоя.  Аби  ніжні  паростки,  пророщені  сонцем  любові  і  твоєю  дбайливою  рукою  впізнавали  свого  господаря  і  родили  добро  сторицею.  Бо  як  ні,  то  пожнеш  колючки,  що  боляче  впиватимуться  у  твої  натруджені  руки  на  заході  твого  сонця.  А  біль  від  того  віддаватиме  у  серці  та  скапуватиме  гіркою  сльозою  в  криницю  неба,  глибини  якої  ніхто  не  зміряв,  але  одвічно  п'є  від  неї  і  незмінно  спиває  тої  гіркоти,  дещиця  котрої  призначена  для  кожного,  хто  прийшов  у  цей  світ.


Не  люблю  лукавити...  Не  скажу,  що  не  роблю  цього  зовсім  і  ніколи...  Якби  сказала  —  злукавила  б.  Усі  ми  час  від  часу  це  робимо  з  різних  причин...  Хоч,  може,  не  всім  стане  духу  визнати  це,  навіть  перед  самим  собою...  Та  я  не  боюся  сказати  про  це  вголос.  Мене  від  того  не  змаліє,  ані  додасться...  Тільки  буде  щирою  правдою  і  байдуже,  чи  зрозуміють  її  інші.  Вони  й  самі  бувають  нещирими,  то  ж  нехай  кожен  судить  себе,  а  мене  судитиме  власна  совість  та  ще  Господь,  як  схоче...  Бо  лише  Він  знає  всі  помисли  мого  серця,  усі  причини,  біль  і  каяття.  Знає  усі  мої  маски,  які  я  ношу  впродовж  дня  аби  скинути  їх  поночі,  коли  залишусь  віч-на-віч  з  собою  і  з  Ним.
Коли  я  була  маленькою  у  мене  не  було  жодної  маски.  Я  носила  власне  обличчя,  котре  світилося  щирістю  мого  дитячого  чистого  серця.  Не  знаю  достеменно,  коли  з'явилася  перша...  Може  з  першим  усвідомленим  переляком,  чи  з  першою  усвідомленою  брехнею  з  чужих  вуст,  може  з  першим  життєвим  спектаклем,  розіграним  перед  дитячою  простотою...  Лукавство  —  породило  лукавство.  Тепер  я  знала,  що  воно  може  сотворити  чудо  там,  ще  щирість  була  безсила  —  гнів  п'яного  батька  затихне,  а  ми  з  мамою  ще  довго  труситимемось  від  пережитого,  як  осикове  листя,  але  на  якись  непевний  час  у  нас  буде  спокій.
Йому  потрібні  були  спектаклі  аби  задовільнити  потребу  у  власній  значимості  —  нам  було  потрібне  лукавство  аби  задовільнити  потребу  у  нетривалому  спокої.
Ролі  розподілені,  вистава  вивчена  напам'ять,  страхи  поїджені,  а  смак  їх  ще  довго  і  довго  гірчитиме  у  скаліченому  серці  та  нагадуватиме  про  себе  ще  багато-багато  років,  упродовж  усього  життя  діючих  осіб  спектаклю,  аж  до  оскомини...
Отож,  важливий  перший  крок,  а  далі  все  ніби  й  не  так  складно.  Знайомі  речі,  слова,  вчинки,  обличчя  миттєво  вихоплені  підсвідомістю  складаються  у  кольорову  мозаїку  під  назвою  життя,  де  колись  чисте  сумління,  розгублено  застигає  перед  терезами,  на  які  невидима  рука  безупинно  складає  життєві  ситуації  —  вибирай,  що  до  душі?  Ось  перед  тобою  який  вибір...
А  страх  таки  липкий.  Люди  навчились  виводити  плями  з  одягу,  навчились  керувати  складною  технікою,  відвідали  космос,  морські  глибини,  пророкують  долю  за  зодіакальми  сузір'ями,  передбачають  погоду,  зв'язуються  одне  з  одним  за  допомогою  чудо-технологій  через  супутник,  упевнено  крокують  назустріч  новим  відкриттям...  Лише  з  собою  нічого  зробити  не  можуть.  Маски,  прикріплені  до  колись  живих  облич  клейким  надійним  страхом,  не  міняються  протягом  тисячоліть.  Ніхто  не  наважується  носити  власне  обличчя.  Хіба  лише  в  моменти  потужного  душевного  потрясіння,  та  ще  коли  постають  перед  тишею,  спричиненою  відсутністю  таких  самих  паяців.  Та  навіть  у  такі  моменти  далеко  не  кожен  здатен  визнати,  що  ті  різноманітні  ролі,  які  він  чи  вона  старанно  розігрує  щодня,  є  лише  ролями,  мавпуванням,  блазнюванням,  неправдою.  А  життя  минає...

***
У  неділю  рано,  прокинувшись  від  неспокійного  сну,  Павло,  наспіх  поголившись,  умившись  та  причесавшись,  квапливо  надягає  джинси,  сорочку,  легку  куртку  і  виходить  надвір.  Не  снідає,  зате  припалює  цигарку.  Задумливо  випустивши  кілька  кілець  біло-сірого  тютюнового  диму,  набирає  номер  Її  мобільного.
-  Доброго  ранку,  Таню...  Може  кудись  сьогодні  поїдемо?  Не  знаю...  Може  в  ліс  на  природу  чи  прогуляємось  містом  з  малою?..  Я  заїду...
Натискає  відбій  і  знову  затягується  димом.  Намацує  в  кишені  ключі  від  авто,  вмикає  запалювання  і  кілька  секунд  слухає  роботу  двигуна  —  поїхали!
Він  бачиться  з  Нею  щодня.  Він  зустрічається  з  Нею  кожних  вихідних.  Цей  зв'язок  існує  ось  уже  десять  років  поспіль.  Він  досі  не  знає,  що  саме  до  неї  відчуває...  Може  це  любов?  Він  не  знає...
За  плечима  уже  півстоліття,  постаріла  дружина,  двійко  заміжніх  дочок,  зяті,  онуки...  А  поперед  ним  ще  одна  весна,  молода,  красива,  розумна,  усміхнена  жінка.  І  дівчинка.  Маленька  чорнява  крихітка,  як  дві  краплі  води  схожа  на  нього...  А  ще  невідомість,  спокуси  світу  і  роздвоєність  душі...  І  неспокій...
Зробити  б  якись  крок...  Але  куди?  І  навіщо?  “Я  дихаю  —  а  значить  я  живу!”
Хай  лишається  все,  як  є...  Хай..  Час  покаже...

***
Людмила  давно  вже  не  дівчинка,  уже  давно  третина  волосся  на  голові  вигаптувана  срібними  нитками,  які  вона  незмінно  старанно  зафарбовує  у  каштановий  колір.  Краса  ще  служить  їй  вірну  службу,  збиваючи  з  пантелику  знайомих  і  незнайомих  людей  —  надто  добре  вона  виглядає  на  свої  сорок  п'ять,  бо  більше  тридцяти  їй  не  даси.
За  плечима  чималий  вантаж  проблем,  життєвих  розчарувань,  душевного  болю  і  досвіду  —  дорога,  якою  йдучи,  наближаємось  до  воріт  мудрості.  Та  мабуть  нелегко  у  ті  ворота  ввійти...  Бо  не  одна  голова  схилялася  перед  ними  під  вагою  сивини,  а  вони  так  і  не  відчинилися,  і  не  впустили  подорожуючого  до  святая  святих...
Чи  відчиняться  вони  перед  нею?  Чи  тупцюватиме  вона,  розгублено  зіщулившись,  як  жебрачка,  з  простягнутим  серцем,  в  надії,  що  хтось  наллє  туди  бодай  краплю  любові,  котру  розхлюпала  по  дорозі  життя,  необережно  розгойдуючи  святою  посудиною,  коли  стомлено,  в  безнадії  переконувала  себе,  що  уже  зробила  все,  що  могла.  Жертва  принесена,  неоцінена,  потоптана  і  спаплюжена  тими,  кому  віддавала  себе  всю  без  останку,  лавровий  вінок  прикрашає  чужу  голову,  а  їй  дістався  лише  березовий  віник...
А  поки  -  ще  треба  йти...

***
Кожен  з  них  знав  свою  правду...
Як  не  склалося  подружнє  життя  в  їхнього  сина  Романа  —  прийняли  бік  невістки.  Байдуже,  що  був  розумним,  добрим,  не  пив,  заробляв,  дбав  про  свою  сім'ю  і  їм  помагав.  Він  переступив  ту  межу,  через  яку  не  слід  було  переступати  —  утратив  голову  від  кохання  до  іншої  жінки,  що  стала  його  другим  єством,  рідною  душею,  плоттю  від  плоті...
Хіба  не  можна  було  жити,  як  люди?  Чи  одне  подружжя  живуть,  як  кіт  із  собакою,  а  не  розлучаються?  Хіба,  як  так  припекло,  не  міг  тихцем  походити  до  тої  жінки,  а  свою,  не  кинувши,  заспокоїтись?!  Ох  ця  молодь...  Ідеалізують  все,  вишукують  чиряка  на  м'яке  місце,  аби  було  за  чим  голову  сушити!..
І  таки  пішов!  До  дитини  прибігає  щоразу.  Проси  його,  моли  —  не  допросишся,  щоб  вернувся.  Жінка  плаче,  по  ворожках  збігалася  -  водичкою  намоленою  речі  його,  що  не  встиг  вивезти,  скропила...  Не  помагає...
Останній  шанс  —  дитина.  Та  ж  не  камінне  в  нього  серце,  заболить,  як  не  бачитиметься  з  Івасиком....  Ох,  вернешся,  голубе,  до  свого  гнізда,  покинеш  ту  відьму,  що  розум  тобі  відібрала...
...  У  кожного  була  своя  правда.
Невістка  пурхнула,  як  зозулька,  підкинувши  дитину  батькам  блудного  сина,  та  й  полетіла  собі...  А  він  все  ж  не  повернувся  додому,  так  і  зостався  з  тією...  Лише  до  сина  приходив  часто,  котрого  баба  з  дідом  чатували,  як  зіницю  ока,  берегли,  аби  борони  Боже,  не  віддати  мачусі.  Хлоп'я  стало  для  них  центром  усесвіту,  довкола  якого  оберталася  їхня  шалена  любов  із  силою  вихора,  з  котрого  годі  було  вихопити  дитину  його  батькові.  Він  став  лише  частим  гостем  у  їхньому  домі,  добрим,  дбайливим  і  стримано-мовчазним...

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260517
Рубрика: Нарис
дата надходження 19.05.2011
автор: Адель Станіславська