Розірвати б це немічне тіло
І звільнити б себе від… себе.
Головою не битись об стіни,
Не стояти в кутку на колінах,
Не чекати від «можна?» «треба!»
Засинає лише на світанні
Та чекає, коли нагодую.
Скільки можна! Прощання! Прощання!
Тільки натяк німого кохання,
І не давить, але так бракує.
То гіркий, то ніякий, солоний,
Та врізається голос в горлянку,
Розривається, лупить по дзвонах,
Розгортається в звуки сторонні
І танцює до самого ранку.
Я б розтала, якби лиш зуміла,
Залишила би чистий світогляд,
Піднялась, розцвіла, полетіла.
Розірвати б це немічне тіло,
Щоб відчути прозорий твій погляд.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247728
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.03.2011
автор: стася лисиця