От було в Крокодила панство,
А в панства Крокодил не був.
І в Крокодила був Пан Ворон,
Як хто про нього ще не чув,
Бо мав той не останній гонор
І не скінчив свій вік на дні
Мабуть корисніший, чим ні
Він був для Крокодила. Та
Сам Крокодил вважав засором
Тримати його при собі.
Тому він вирішив - проста
Сама потреба його звільнить,
Бо реформацію вповільнить
Його присутність лиш сама.
Тож запросив він цього шельму.
Сказав наступні він слова:
“ Пан Ворон? Ти працюєш вельми,
Проте постійно гаєш час.
Потрібні зміни в моїх землях,
Тому я розпочну із вас.
Прощайте, любий друже, милий!
Тепер вже чесний, бо безсилий.
Повірте, дуже шкода...вас.
Ви ж не забули? Вихід зліва.
Ах так, заждіть ” - той оглянувся. І запитався:
“В чому річ? Невже я ще на щось спроможний
Для вас, чи дам комусь відсіч?
Скажіть, і я вже повернувся ”.
“ Не розкидайтеся словами!
Це все залишиться між нами.
Ви після просто лиш кажіть,
Що вирок інший в вас. Який?
Профнепригожий”. Посміхнувся.
Не зло, звичайно - він не злий.
А бідний Ворон, сам не свій
Став на порозі. В цю же мить
Побіг чимдуж за очі в світ.
Біжить. Минає перешкоди.
Не сердиться і не кричить.
Шепоче лиш, неначе вчить.
“Уже кінцем заплутав. Що за мода?
Я думав, як годують, я - володар.
Що, право, знаю краще я погоду
чи просто маю право,
Як господар,
Крізь незгоду. Від
Несправедливості бунтує вся моя природа
Чи не вслужив я щастячка собі,
Щоб мені по заслугах тай віддало,
Щоб об мене ніяке руки не марало,
Щоб мав нагріте місце у добі.
Та вже. Дарма. Якщо боятись грому
То не виходити із дому,
Дастьбо, помститься хто йому.
А я вже сам, так, помалому…
І взагалі, чим далі, тим
Мені простіше, думки чисті,
Як вдячні, хто на мому місці.
Не думав, що це обернеться цим.
Не стільки досвіт, як знання».
Засумнівавшись ні на хвильку
Злетів, сердешний,вперше тільки.
І розсміявся, як дитя.
Неначе знав секрет. Життя
Лише предмет для каяття.
І все його для нього чисте,
Назад він дивиться лиш вдячно.
Йому вже падати не лячно -
Він ще знайде для себе місце.
От Крокодилу значно гірше,
У Крокодила вже біда -
Він в себе далі долі верше,
Як власна вершиться сама.
Кого сварити? Що робити?
А де пан Ворон? А нема.
“Дарма, і сам спроможний жити,
І краще знаю також я”.
От тільки людно тут так вперше.
Вони щось хочуть. Він не хоче
Давати їм цього. Це він.
Віддав би він усе охоче
Окрім себе. Себе любив.
Хапає голову, пророче,
Не прагне йти у небуття.
“ Чому ж до них попав в немилість?
За чим так провинився я? Тепер вся моя рідня
Не проживе без смутку й дня. А я
Всього лише хотів робити те, що заманеться
Пріоритетними були мої думки щоб. Б’ється
моя утопія в друзки, я так волів допомогти!
Я розірвуся на шматки, як доведеться. Але ти...
Точніше ви, ви всі, Юрба. Невдячна, глупа й дурна!
Ви не мислите в масштабі і не бачите в притул
І все, на що ви здатні - беззмістовний шум і гул
Клянете ієрархію дарма чи не дарма ”.
Ось так би він й далі побивався,
От тільки має вірних слуг -
Вони всіх хутко розігнали.
(А люду – жменька. Швидко здався
І по домівках розібрався).
Й стрімко все по прибирали,
Щоб Натовпу пропав і Дух.
Швиденько Крокодил окріп.
Швиденько їв. Швиденько ліг
Так само рано. На гора
Собі тираду сплести зміг.
А ось вона.
“ Ну й що, що ви досі не знали життя.
За цими словами є ваша недоля,
Ви самі обрали мене як царя.
Тепер не кричить мені, мовляв: “А де воля?”
До мене був хаос, вам треба рука,
Природа за вас розсудила сама.
Не плем'я, а хунта - до синього моря
І з вас цього стане, мовляв, не дарма.
В подальшому я
Без каяття
Поставлю вас всіх на вівтар свеї долі.
Бо дехто великий - всі інші в неволі.
Не злий я, мої маніфести для вас
Ще не розігнався, не скину баласт.
Як люблячий вчитель, я все вам прощаю,
Хоч боляче робите шкоду мені.
А я знов прощаю, як...як... ну не знаю.
Гадаю,
Що я будівник.
Не серджуся на вас, хоча ви волали,
Що міст цей потрібен чужим. Ви не знали
Не бачите змісту вистави. Я звик.
Хоч риби благали...”
Ось так він і думав
Як всі засинали...
І Дух цей триклятий
До ранку вже зник.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=247611
Рубрика: Байка
дата надходження 17.03.2011
автор: Romeo Wreck