Війна закінчилась давно. Уже й дев’ятого травня рідко зустрінеш її ветерана – старенькі, мало рухаються. Уже наші дорослі діти не знають про війну навіть із старих фільмів, – на травневі свята показують хіба ще тільки «У бій ідуть одні старики». А нові якось більше нагадують американські бойовики, ніж фільми про справжні історичні події. Та і які вони, ці справжні події? За менш як два десятки років незалежності так змінились «факти» війни та їх трактовка, що ті, останні, ветерани, що залишились, уже й не знають, хто вони – герої, що обстоювали рідну землю, чи її вороги, що підтримували «російських загарбників»? Все це достоту прикро. Але найприкріше не це. Нам – онукам і правнукам солдатів минулої війни найприкріше усвідомлювати той факт, що сьогодні нам за рівнем життя далеко до переможеної Німеччини, як куцому до зайця. Колись роз’єднана навпіл, розбита й розтягнута по шматочку, по гвинтику, сьогодні вона знову цілісна, заможна, впевнена у прийдешньому. А ми? Чи принесло нам щастя й достаток усвідомлення того, що ми – переможці? Чи збагатили наші оселі конфісковані і вивезені після війни німецькі заводи й фабрики? Чи збудували нам щасливе життя мільйони німецьких полонених, що гнили по наших, радянських концтаборах. І не тільки німці! Як могло так статись, що переможена Німеччина обігнала нас у розвитку на століття, а Японія – на тисячоліття? І чи не ганьба подібне становище насамперед перед тими, хто своєю кров’ю здобував перемогу?
Гіркі уроки – це теж уроки. Може навіть потрібніші і вагоміші, ніж «солодкі». Саме такі гіркі уроки засвоювали переможені країни після травня 1945-го. Перш за все, це було – каяття. Потрібно було видерти із сердець з корінням ті шовіністичні імперські «непереможні» амбіції, що довели країну до війни, до інтервенції, до геноциду, концтаборів та згуби. Потрібно було перед обличчям всього світу визнати: «Так, ми сволота і вбивці, і цьому немає виправдання!» Переможений народ залишився без господарства, без промисловості, без держави. Усе потрібно було починати спочатку. У кожній сім’ї були загиблі, але їх не можна було згадувати з честю й хвалою. Про них можна було тільки шкодувати та мовчки оплакувати. Страшно? Будьмо великодушними хоча б як переможці, – так, це страшно. Але це привело всю націю до покаяння. Спочатку перед Богом, а потім і перед світом. І почався розвиток. На місці конфіскованого майна швидко з’явилось нове, на місці зруйнованого виросло сучасніше, краще. Стало ще більше порядку, дисципліни, цілеспрямованості. Саме того, чого у нас як не було, так і немає. Ми, переможці, як сіли пиячити на знак перемоги 9 травня 1945 року, так і досі з-за столу не вставали. Скажете ні? А що ж тоді ми робимо кожного року 9 Травня ось уже майже 64 роки? П’ємо та вихваляємось! Я не кажу про державну підтримку ветеранів, я зараз про нас, про людей. Хто з нас провідав сусіду-ветерана хоча б 9 Травня? Хто допоміг продуктами, одягом, чи бодай увагою та добрим словом? Попри численні декларації, чи були ми хоч раз після 1945 року, коли зустрічали їх як переможців, по-справжньому, на ділі а не на словах їм вдячні? Якщо - так, то ця вдячність набула якогось не дуже природного вигляду. Бо тих, хто пережив страшні часи оточення й полону після війни загнали у табори. А скільки їх спилося й звело свої такі дорогоцінні після війни життя нанівець просто тому, що у мирному суспільстві не знайшлося для них місця. Ті, хто значно пізніше пережив Афган, знають, що я маю на увазі. Люди, у чиїх руках щодня знаходилося право когось залишити живим чи позбавити життя, зовсім по-іншому дивляться на світ. Загублене життя, не суть важливо, чиє воно, потребує каяття, інакше біда неминуча.
Ми бачимо їх тільки на парадах і кожного року, наче крокодили, проливаємо скупі сльози: «Як же мало вас залишилось!» І знову тішимо свої амбіції споглядаючи смертоносну техніку, що суне площею тепер уже сусідньої держави. Переможці! А потім сідаємо до столу. Пити! Невже нікому у нашій славній країні не приходило до голови, що ми – теж убивці? Що на совісті переможців не менш загублених життів, ніж на совісті загарбників? І далеко не всі ці життя належали воякам. Невже не переслідують ночами у жахливих снах душі загублених? Прокляття убивць передається до четвертого коліна. А каяття немає… Натомість, стоять по старих заводах ще й досі вивезені із повоєнної Німеччини станки. Змінювати їх на нові ніхто не збирається. Навіщо? Дешевше індійцям продати, вони зроблять.
Не вміємо ми користуватись своїми перемогами. Нам здається, що найважливіше перемогу здобути, а далі все піде, як по маслу. Хіба не так було після Майдану? Здобули перемогу – справді велику й славну перемогу – й по хатах – пиячити та вихвалятись. А здобутки треба утверджувати, розвивати. Ми на Майдані добре відчули, що влада, – це не щось далеке й недосяжне, влада – це ми, ті, хто обирає собі під чиїм керівництвом іти в майбутнє. І що ж далі? Чому ми віддали цю владу? Чому замість утверджувати нашу перемогу знову поділили суспільство на два розрізнених табори – політиків і народ, забувши, що ми і тільки ми вирішуємо, хто й куди нас поведе? Біда наша в тому, що ми тотально нецілеспрямована нація. Ще з часів козацтва у наших перемог якийсь один згубний алгоритм – налетіли, побили турків, награбували добра – і додому, пиячити та вихвалятись. У старенькій Європі та загадковій Японії – не так. Щодня, щогодини, роки й десятиліття люди працюють старанно вибудовуючи майбутнє своїм дітям і онукам. Дисципліна, послідовність, цілеспрямованість, моральна чистота у ставленні до ближнього, до держави – такі прості й звичайні речі. А результат – сьогодні переможеними є ми, вони – переможцями. Ми своїм пияцтвом, лінню та злодійством звели майже нанівець перемогу у тій страшній війні. То, може, ми хоч зараз схаменемось? Ще не пізно, як гадаєте?
Вічна пам’ять героям – це не пам’ятники у парках та на площах, це не музеї і меморіали. Найкраща пам’ять – щастя дітей та онуків, їх заможне й красиве (не грошима й гулянками, а здобутками й перемогами) життя. Нам є в чому каятись перед пам’яттю ветеранів.
09.05.2010
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243428
Рубрика: Нарис
дата надходження 25.02.2011
автор: alla.megel