Співбуття із тобою – якийсь особливий вид самотини:
Недосяжно-реальна й манливо-оманлива вочевидь,
Тільки збуджуєш невідбутну шукати в собі провину,
Та дізнатись несила мені й любити тебе ненасить.
Розірвав би тебе на шматки брехні й самообману
Та, живою водою омивши від скверни, зв’язав би в нове,
Та й тоді ні на вічність до тебе, кохана, ближче не стану,
Бо не вічністю й не любов’ю незгубна облуда живе.
Це якесь катування, їй-богу, й немає кінця йому й краю:
Не з’єднатися разом ніколи – і в мить у цю навпіл не жить!
Власноруч своє серце, ще тепле, на любить – не любить краю,
Марновірно надіючись вичистить нечисть зневіри й хіть.
Ілюзорно-грайлива моя! Так догратися й справді неважко.
Незбагненна й непередбачувана! Час пішов.
Геть обірвана ляже на сцену розквітла тобою ромашка,
Де, лишившись сама із собою, ти граєш собі любов.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=239145
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.02.2011
автор: Богдан Ант