Вона хотіла здаватись дорослою,
взувала мамині туфлі.
В квартирі ходила простоволосою,
малювала яскраво губи.
Перлини коштовні спадали манірливо,
ховаючись в ямці на шиї.
А погляд пекучий, водночас довірливий
з люстерком зливався красиво.
Щовечора бавилась в ніжну дружину,
цілуючи в щічку ведмедика.
У ній заховалась маленька пружина,
що вправно носилася з віником.
А зранку сніданок із чаєм на блюдці
приносила в ліжко до матері.
Ні пари із вуст, тихенькими кроками
верталась в кімнату доспати.
Роки за роками, і сни вже доросліші,
немає того ведмежати.
Та тільки нікого не кличе у гості,
й сама не виходить гуляти.
Закинула в шафу всю мамину одіж,
і перли, що були магнітом.
Вуста не червоні, і погляд понурий,
в люстерці себе не впізнати.
Зарано дорослою стала, напевно,
забувши про радість дитинства.
І хвора матуся ні в чому ж не винна,
та досі все жахами сниться.
Сніданку немає, обіду, вечері...
І голосу жодного в тиші.
На дев'ять замочків зачинені двері...
По той бік ніхто не покличе...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236743
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 24.01.2011
автор: Іванна Шкромида