Оксамитовим килимом вкрилося мiсто
i мороз поприкрашував iнеєм гілля.
І лише лiхтарi - електричне намисто
з висоти бачать це запiзнiле свавілля.
Я лишилась одна в цьому мiстi зимовім,
захолола душа без обiймiв твоїх,
вже не бачу я тих вiзерункiв казкових,
що для мене мороз малював на вiкнi.
Ти пiшов в заметiль серед темної ночi.
Не сказав ти менi нi прощай, нi прости...
За тобою у нiч ще дивилися очi,
а у серцi горiли в минуле мости.
Ти пiшов, щоб у холод їй руки зiгрiти
i вже їй дарувати на щастя надiю,
але я не дозволю нiкому на свiтi
розтоптати мою ще нездійснену мрiю.
Нам удвох не судилось, тож не буду жалiти,
що ти бiльше не мiй, не одна в нас дорога...
i повiр я без тебе зумiю прожити,
i розтане як снiг в моїм серцi тривога.
Я навчуся сама зустрічати світанки,
усмiхатися сонцю и блакитному небу,
i настане той день ,i настане той ранок,
коли я назавжди забуду про тебе.
Коли спокоєм сповниться серце i тiло,
на дорозi життя хтось поставить заруб,
може впевнено зовсiм, а може й не смiло
доторкнеться губами до моїх спраглих губ.
І тодi вже нiколи й нiкому не вдасться
обiкрасти мою ,все ж довірливу душу...
я так довго стояла у черзi за щастям
i тепер у руках його втримати мушу!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236714
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.01.2011
автор: Евеліна(Мирослава Марків)