- Здоров Василь! – Петро, невеличкий охайно одягнений брюнет, підвівся та простягнув руку для привітання.
- Добрий день. – Василь високий та худий, хоча точніше сказати жилястий, чоловік потис простягнуту руку.
- Прошу сідай. – Запрошення було про дубльоване щирим жестом руки. – Ти як завжди пунктуальний до прискіпливості, тому я вже зробив замовлення.
- Дякую, але з якого приводу?
- Пам’ятаєш твою ідею сценарію «на пляжі»?
- Так.
- Я його написав! Ти зі мною у спів авторстві. – Петро дістав з кишені конверт поклав на стіл та піді двинув до Василя. – Твоя частка.
- Дякую, але в цьому немає необхідності. – Василь відвинув конверт до попереднього власника. – Я лише сказав як там мало б бути.
- Але твоє бачення мало успіх!
- То й що?
- Що твоя дівчина забороняє навіть брати гонорари? – При цих словах на обличчя Василя ніби накотилася якась хмара, і він похмурнішав, Але Петро не відступив та продовжив. – Їй хіба недостатньо того, що ти відмовився від такої пропозиції та лишився вантажником? Їй не достатньо, що ти допомагаєш їй будувати кар’єру занапастивши своє життя?! Недостатньо що ти ховаєш свій талант у багнюці буденності?!
- Якщо ти не припиниш, я буду змушений піти. – Василь рішуче дивився в обличчя Петру. На блідому обличчі не було жодної емоції окрім тої рішучості, котра була присутня не лише в погляді, але і в тоні котрим були сказані слова.
- Напевне я трохи погарячкував. – На противагу товаришу обличчя Петра було червоне і на ньому дуже добре проглядало зо два десятки емоцій, але жодна не відповідала словам.
- То як матеріал від знято? – Василь говорив спокійно, в голосі не було жодних емоцій навіть погляд був байдужим.
- Так! Зараз іде монтаж. – Петро здивовано подивився на товариша, боляче зачепило те, що в очах Василя тепер навіть не було тої жагучої цікавості.
Офіціант привіз замовлення та почав сервірувати стіл. Якось непомітно розмова зайшла про спільних знайомих та перейшла з напруженої декларації фактів на веселий гомін, чи то може та веселість завдяки випитому вину.
- Пам’ятаєш Свєтку? Ну вона ще за тобою бігала. Ось такий привіт тобі передавала. – Петро намагаючись показати розмір того самого привіту ледве втримався на стільці. – Зараз режисер.
- То де ж він?
- По дорозі викинув. Важучий!
- Ну то вже час йти. Розрахуймося порівну. – Василь почав діставати гаманець.
- Навіть не хочу чути. – Посерйознішав Петро. – Розраховуюся я! Це мій обов’язок.
- Нічого подібного!
- Якби не ти, я б не був тим ким я є. – Петро знову поклав конверт на стіл. – Візьми, прошу.
- Дякую. – Василь поклав конверт до кишені. – Свєті передаси мої вітання.
- Ви б з нею були чудовою парою.
- Не починай!
- Гаразд. Ну, бувай здоровий. – Обидва обійнялися на прощання.
- І тобі не хворіти.
Василь попрямував додому. Він шов неспішною, напівп’яною ходою людини котрій хотілося трохи побути на самоті, подумки ще раз переживаючи приємну зустріч з товаришем. Але як би не хотілося самотності та врешті решт Василь потрапив до квартири котру орендує. Його ніхто не зустрічав, навіть ніхто на нього не чекав, від будівлі тхнуло холостяцьким помешканням, здається ще нещодавно тут панувала жіноча рука котра якось непомітно створює той самий нічим не помітний затишок , але жодний чоловік не в змозі створити той самий затишок. Квартира була охайно прибрана, ніде не було помітно, ні сміття, ні павутиння, ні навіть пилинки, та незважаючи на те в квартирі вже кілька тижнів не пахнуло жінкою. Василь зняв куртку та обережно повісив до шафи, коли він вішав куртку з кишені випав конверт, зачинивши шафу та піднявши конверт попрямував до зали.
- Цікаво. – На конверті виднівся напис котрий до сих пір лишався непоміченим, Василь придивився пильніше та прочитав. – Вітаю з першим гонораром.
Розкрив конверта та поглянув всередину, там лежало двадцять баксів. Дістав купюру та почав її розглядати, раптом відчув що вона йому пече руку, хутко зробив кілька квапливих кроків у бік шафи та відкрив шухляду з наміром покласти гроші туди. У відчиненій шухляді де збоку зберігалися гроші лежало кілька фотоальбомів та важливі папери. Василь забувши про гроші котрі щойно викликали такі неприємні почуття відкрив студентський фотоальбом на першій фотографії їхня група, поглядом відшукав себе, а поруч мініатюрна красива шатенка Свєтка, тулиться до нього всією своєю маленькою, гарненькою фігуркою. Їм пророчили подружнє життя, але він зустрів Алу горду та неприступну. Саме неприступність приволікла увагу хлопця, і він не замислюючись влаштувався вантажником у ресторан, де вона працювала поваром, та всіма силами намагався допомогти їй зробити кар’єру. На її прохання відмовлявся від пропозицій котрі стосувалися його майбутнього аби допомогти їй, відмовлявся від порад друзів, а ж поки його не забули, вихваляв її перед керівництвом котре поважало його як цінного працівника. Рука потяглася до стопки цінних паперів, до записки котра лежала зверху.
«Ти ж розумієш, що я як керівник, заслуговую на більше ніж якийсь вантажник. Я від тебе йду, двері захлопнула, ключа лишила, розмовляти немає про що, сподіваюся ти віднесешся до цього з розумінням. Ала.»
Вкотре перечитав записку, вона навіть не побалакала, просто лишила записку, забрала речі та пішла. Наступного дня на роботі він побачив її з іншим, вона не захотіла навіть розмовляти, Василь не витримав та звільнився, правда обрав не дуже вдалий час. Фінансова криза, нащо брати невідомого працівника без досвіду роботи, коли вистачає досвідчених з рекомендаціями. І зараз він стоїть зі спаплюженим минулим і без жодної надії на майбутнє, очі мимоволі опустилися на двадцятидоларову купюру, та вираз обличчя змінився, було видно що сяйнула якась думка. Василь поклав фотоальбом та записку назад до шухляди, запхнув двадцять баксів до кишені штанів знову одяг куртку та попрямував до магазину напівп’яною ходою. Пригадавши що двадцять баксів це все таки двадцять баксів та в магазині за них нічого не купиш, то змушений був звернути та обміняти гроші на гривні.
- Чого вам? – Продавщиця працюючого цілодобово магазину непривітно поцікавилася у пізнього покупця.
- Дві пляшки горілки.
- Самої дешевої?
- Ні! Самої доброї.
- Ще щось?
- Гарненький пакет та дві коробки цукерок.
- Ось.
Василь розрахувався, забрав пакет та попрямував на залізничну станцію. Щойно зайшов на перон як одразу навалилися спогади, скільки разів вони з Алою від’їздили з цієї станції до її батьків, а скільки разів він її проводжав. Як її матір радо його зустрічала, напевно й зараз так само сидить з чоловіком біля телевізора. Пройшов кілька разів по перону, аж ось помітив світло потягу котрий наближався. Щось пригадавши поставив пакет на перон та почав нишпорити по кишенях, знайшов ручку але паперу не було.
- Треба конче записати. – Пригадав що завжди носив з собою паспорт та ідентифікаційний код дістав останній та зробив на обороті запис, потяг наближався тому Василь хутко вкинув папірець до пакету, але придивившись роздратовано сказав. – Вантажний.
Скільки труднощів довилося пережити Василю за його не довге життя, але ніколи він не боявся зробити крок, ось і зараз гордо розпрямившись він зробив крок прямісінько під колеса вантажного потягу, останнє що побачив у цьому житті це перелякане обличчя машиніста, а може й того не бачив, тому що світло фар сліпило очі.
Машиніст зреагував миттєво, та почав екстрене гальмування, правда зупинити багатотонну махину одразу не в змозі жодна людина. З під коліс летіли іскри, потяг здригався мов в агонії, але невтримно продовжував летіти вперед ніби велетенська гадюка котра кидається на кроленя. Вся різниця в тому що людина робила свідомий крок у безодню, і невтримні колеса почали кромсати людську плоть, рвати та перемелювати молоде та палаюче здоров’ям тіло забризкуючи кров’ю місце зустрічі людини та потяга. Тепер з під коліс летіли не просто іскри, але бризкала кров з уламками перемелених кісток. Потяг здригнувся ще кілька разів, ніби ковтаючи життя, та почав уповільнювати рух, в той час коли залізні вагони байдуже та здавалося б трохи здивовано уповільнювали рух в кабіні бурлило життя, там була паніка та істерика, там був гомін багатьох голосів котрі виривалися з динаміків, там були сльози і навіть плач, там машиніст ще молодий чоловік сивіючи на очах та хапаючись за груди з’їжджав по стінці.
Коли машиніста забрала швидка з підозрою на інфаркт, лікарі збирали рештки тіла на рейках. Міліціонери з помічником машиніста підішли до пакета одиноко стоячого на пероні.
- Цей? – Міліціонер ще раз звернувся до помічника машиніста.
- Так. – Відповів той.
- Подивимося. – Міліціонер зазирнув в середину та уважно роздивився зміст і дістав папірець. – Здається особу ми встановили.
- Там на обороті щось написано.
- Дякую, це вам. – Прочитав міліціонер зроблений похапцем напис.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235748
Рубрика: Присвячення
дата надходження 19.01.2011
автор: Линник Анатолій