That time of year thou mayst in me behold
When yellow leaves, or none, or few, do hang
Upon those boughs which shake against the cold,
Bare ruin'd choirs, where late the sweet birds sang.
In me thou see'st the twilight of such day
As after sunset fadeth in the west,
Which by and by black night doth take away,
Death's second self, that seals up and in rest.
In me thou see'st the glowing of such fire
That on the aches of his youth doth lie,
As the death-bed whereon it must expire
Consumed with that which it was nourish'd by.
This thou perceivest, which makes thy love more strong,
To love that well which thou must leave ere long.
Вже нiчим милуватися в менi,
Окрiм скупого листя на гiлках,
Де спершу хор пташиний гомонiв,
А нинi холодом руде стиска.
Роздивишся хiба що присмерк дня,
Та й той безжально краде чорна нiч,
У свiт примарних тiней заганя…
I я таки засну при свiтлi свiч.
Вдивляючись у вогнище рокiв,
Побачиш врештi присок юних лiт,
Вогнем живих. Вогонь їх i спожив,—
Оце i весь життя предсмертний звiт...
Всевидяща моя! Свiй дар звiдтiль
Береш ти й досi, де давно вже цвiль.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227882
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.12.2010
автор: Богдан Ант