у пошуках Вічності

Любов  як  озеро.  Чисте,  глибоке,  прозоре  до  дна…  прохолодне  і  свіже,  блакитне,  як  наша  мрія…  Озеро,  близько  якого  проходять  всі-всі,  та  далеко  не  кожен  помічає.  Знаходять  його,  властиво,  ДВОЄ.  Разом  –  ідеальний  варіант,  що  збувається  повсякчас,  та  не  всі  це  помічають,  наївно  гадаючи,  що  можна  знайти  це  Диво  першим,  а  далі  привести  свого  Когось  до  нього.  Але  туди  приходять  самостійно…  Через  несподіваний  порух  вій,  погляд  в  небо,  майже  містичний  зблиск  усмішки  навпроти,  або  відруху,  відчутого  через  стільникові  хвилі…  або  через  короткий  дотик  чи  довгу-недовгу  розлуку…
Кожен  приходить  до  свого  Озера  через  незримі  сфери  буття,  відкриваючи  не  лише  Озеро-Любов,  а  й  себе,  мов  не  себе  (справжнішого,  аніж  будь-коли)…  І  ці  іскристі  спалахи  в  очах  навпроти…
Як  місячна  доріжка  на  спокійній  воді,  це  Світло  пролягає  між  двох  поглядів  отим  безвеличинним  вектором  безваріантної  невипадковості,  отією  невимірюваною  миттю,  дозою,  мірою,  безміром  Щастя…
…  Найприкріше  не  те,  що  найчастіше  оминаємо  найчистіші  Озера,  найсвітліші  доріжки  поглядів,  не  наважившись  торкнутись  цього  Світла  (чи  долоні,чи  ……),  сполохані  ТАКОЮ  висотою…  Жаль,  що  не  збуваємось…  та  не  це  прикро…  Бо  те,  що  на  тебе  чекає  у  тому  невимірюваному  фокусі  Долі,  воно  без  мірки,  а  значить  –  бЕзмір,  тому  мусить  обов’язково  збутися…
Гірше  за  все,  коли  жадібно  припадаєш  до  першого-ліпшого  рукотворного  ставка,  чи  до  зустрічного  озерця,  гадаючи,  що  ось  –  твій  Шлях  уже  і  пройдено.  Зупиняєшся,  оштучнюєш  свою  «кінцеву  водойму».  Тоді  з  лінощів  закидаєш  її  сміттям…  ні,  не  навмисне,  так  звикаєш  без  руху  вперед,  без  росту  вгору,  без  постійної  цікавості  до  пошуку  Відповідей…
Так,  слова…  А  що?  Лиш  дріб’язок,  пил,  номери  телефонів,  уривки  дрібних  побрехеньок,  відверті  мімічні  жести  нудьги…
Сміття  накопичуться,  перегниває,  вкрившись  плівкою  байдужості…  так  Озеро  стає  болотом,  що  починає  шкодити  тим,  хто  не  подбав  про  нього  спочатку.
І  що  далі,  то  більше  засмоктує  ця  трясовина,  рутина  і  ряска  зеленої  нудьги  заліплюють  очі,  притуплює  смак  до  життя,  склеює  крила.  Знищує  бажання  бути  Живим,  Вільним,  просто  Бути…

…  мабуть  тільки  найсильніші  здатні  сказати  собі  Правду,  виборсатися  з  болота,  й  світ  за  очі  податися  на  пошуки  тієї  глибини,  прозорості  Свого  Озера…  відлущувати  з  себе  зашкарублий  панцир  бруду,  заново  вчитись  літати…  найсміливіші  не  бояться  осліпнути,  зустрівши  разюче  справжній  погляд  навпроти,  торкнутись  Світла…  занурюючись  в  Озеро,  не  знаючи  дна,  та  головне  –  тримаючи  за  руку  Свою  людину…  знову  бути  Живим,  Вільним,  просто  Бути…

(С).  Lviv,  November,  2009.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227522
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 09.12.2010
автор: Рені