Вона вирізає очі і склеює їх зіницями,
Одягає светра, бо гуляє холоднеча.
Так, щоб комірець залишився стирчати,
Але зігрівав, як мати малечу.
Дивиться у вікно.
Світ змивало днями та ночами,
І вони вже скупили всі парасольки,
Грали із всіма кольорами.
Як невідомий художник, напруживши пальці,
бавився палітрою.
Вони також вирізали очі,
такі, мов схожі на пестливі цукерки.
І клеїли їх на свої ручні дахи,
щоб бачити перехожих.
Вони не вірять у сонце,
І тому під навісом носять ліхтар.
Забивши цвяхом стрижень у руку,
Щоб вітер бодай ніколи не вкрав.
Одні гомонять по телефону,
Інші стежать за хлюпотінням.
Вслухаються до музики дощу,
Із трепетом, із посивінням
вирізають очі з паперу,
та клеять їх на спину.
В них перехоплює дихання,
Тому починають ковтати небесні сльози,
В надії випити все.
Закривають двері і вікна.
А хтось у тунелі шукає світло на дорозі -
Світло втрачених ілюзій.
Тут не капає, бо ви як у капелюсі,
Та з початком світла він тане...
І знову ви в долонях хмари.
Там невпинно стукає дощ,
Залишаючи пару.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=223276
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 19.11.2010
автор: Paul Prinzowski