І
Світанком славлені Карпати!
Весна. Джерела гомонять.
Додому доньку кличе мати,
ліси карпатськії шумлять.
Гаї наповнені піснями,
що їх дівчата заспіва.
Чутно їх спів і вечорами,
шумить зеленая трава.
Під тином хлопці споглядають
на тих дівчат, що гомонять.
Вітри тополю колихають,
дуби від вітру теж скриплять.
Вже вечоріє, мати кличе
Оксану в хату ночувать.
Цвіркун в кущах пісні цвіріче,
в садку дерева тихо сплять.
Оксана тихо похилила
свою голівоньку набік.
Пішла, якщо би не любила
додому. Вітру дме потік.
"Івась в садочку приголубить,
а що там вдома? Мати ждуть?
Івась мене хоча би любить,
а Мати лИше б`ють та б`ють!
Не піду в хату ночувати,
залишусь тута на плечі!"
Ой, бідолашная та Мати.
Не спить, сердешная, вночі.
Оксану в хату споглядає,
та не іде вона ніде.
Вже й Батько з хати визирає
і по околицях піде.
Оксана тихо задрімає
в Івася того на плечі,
а місяць в небі вже палає
і зорі світяться вночі...
ІІ
Світанком славлені Карпати!
Поріг. ДівчИна там сидить,
боїться, що насварить Мати
і Батько також буде бить.
Тихенько двері відчинила,
тихенько в хату і зайшла.
На Мати погляд свій зронила,
ним очі батьківські знайшла.
Батьки нічого не сказали,
лиш тільки мовчки підійшли,
донькУ свою нагодували
і на розмову перейшли.
"Оксано, донечко кохАна,
ось знову рік вже пролетів,
а ти ще й досі незаймАна.
Ох, пан вже свататься хотів!"
Оксана з столу підскочила:
"То дайте йОму гарбуза!
Його я завжди так любила,
як з вовком водиться коза!"
І знов запала мертва тиша,
сльоза упала на рушник.
ДівчИна ледве-ледве дише
і сліз з очей тече потік.
"Навіщо й що ви наробили?
Чому покинули мене?
Кохання в серці заганьбили!
Вже біль ніколи не мине..."
* * *
В церквах дзвенять весільні дзвони,
пан наречену вигляда.
В Оксани очі аж червоні
від сліз, в ночі що пролила.
Вінок із синіх трав дівочих
уже ніколи не вдягне.
Хустина сіра, чорні очі -
дружина панська в сад іде.
Свого Івася виглядає,
щоб попрощатися на вік.
СердЕнько дівиче ридає,
ридає й поруч чоловік.
Отой хлопчина, що голубив
в тому садочку те дівча.
Й казав, ніколи не забуде,
і обіймав її, мовчА.
Та зараз він лише всміхнувся
Й сказав Оксанці ті слова:
"В твоїм коханні захлибнувся!"
і знов ридається вона.
Вночі виходить до ставочка,
перехрестившись підійшла.
Пірнула враз батьківська дочка
і спокій в озері знайшла.
Івась на берег споглядає
і вмить про сонячне забув.
В ставок отой також пірнає.
Вода холодна... Потонув...
ІІІ
Світанком славлені Карпати!
Синіє хвилями вода.
Не жде доньку удома мати,
вона з коханим спочива...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=223135
Рубрика: Поема
дата надходження 19.11.2010
автор: Recorder