Це трапилось не сьогодні, але так раптово і зовсім невчасно. Іноді думаєш від чого залежить збіг обставин і як можна передбачити свою смерть, чи чиюсь смерть. Вона була невеличкою на зріст, але з дуже великим, щирим та наповненим добром серцем. Ніжна, тендітна, справедлива. Красива і розумна, а ще вона вірила, вірила в Бога, в те що в людях є добро, в дружбу. Вона була цілеспрямованою, впертою, адже добивалась висот, вона була сильна….та водночас така слабка….
Це трапилось одного звичайного дня….Пари закінчились і сівши на електричку вона приїхала додому, по дорозі зустріла знайомого і вони прямували по вуличці до домівки. Він…він мчав на скорості , в крові грав алкоголь і злість на світ, свої мурахи в голові….Вона бачила,що їде машина, відійшла в сторонку, але ж…. Удар був в спину, сильним…занадто сильним, вона своїм тілом по штовхнула знайомого і їх відкинуло до чийогось забору….Він проїхав, не звернувши уваги, не зупинившись, не оглянувшись…Він вбив її….Дівчина була юна, мила…мертва…. 18 років це старт для деяких, але для неї це був фініш….що вона бачила в своєму житті???? Чи зустрічала щастя, чи відчувала кохання? Що вона хотіла б сказати близьким…та не сказала? Що вона втратила? Життя….вона втратила все….а її рідні втратили її, радість, надію, своє щастячко….як він міг??? Навмисно??? Це алкоголь, чи неполадки з авто?? Страх?...він зник……за деякими ознаками, повідомленими знайомим, його шукало все місто…через певний час він сам зізнався….та цим її не повернеш….цим не припиниш біль і не зупиниш сльози…..
10.10.10р.
З’їхалися всі…..знайомі, однокласники, одногрупники, близькі, вчителі, сусіди, рідні…всі хто її знав….її проводжало все місто….вона лежала у весільній сукні, на диво гарна і здавалось, що вона трішки посміхалась…як куколка…ніби жива….і як хотілось вірить, що так і є, що ось вона встане…прокинеться….і скаже «я вас розіграла, я жива»……та цього не було….в це неможливо було повірити….не хотілось сприймати реальність….чому світ такий жорстокий?? Чому так рано..нас покидають чудові люди??? ….
Я не можу отямитись….я думаю про це кожну хвилинку, я згадую її….. як це важко….як же її не вистачає…я запевняю себе, що Бог забрав її, бо йому не вистачало ангелів, що так буде краще…бо він оберіг її від жорстокого світу….та вона завжди буде жива, жива в моєму серці.
Пам’ятаю, люблю, сумую.
Віка, вічна пам’ять тобі!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=216228
Рубрика: Міська (урбаністична) поезія
дата надходження 15.10.2010
автор: НаТашКа^_^