Іду по зарослій безлюдній дорозі
І чую зажурливий клич журавлів,
А серце стискається в щемній тривозі
При виді занедбаних рідних полів.
Колись на цім полі гриміли гармати,
Точились запеклі, криваві бої.
В нескошенім житі вмирали солдати
І смерть пожинала рясні врожаї.
Розбита, нарешті, ворожа навала.
Втомившись від воєн, від крові і мук,
Земля українська терпляче чекала
Дбайливих селянських, натруджених рук.
Живому - живе: треба жити і дбати
Про хліб і до хліба, як завше було,
І в поті чола на землі працювати, -
Таке хліборобське, святе ремесло.
Нелегко було по війні підіймати
Сільське господарство на рідній землі...
Минули роки, почало розквітати
Життя хліборобів у кожнім селі.
Та ось в мирний час всі немов знавісніли,
Життя завертілось в крутому піке:
Грабіж і розруха, поля здичавіли.
І звідки звалилося лихо таке?
І знову селянські поля заростають.
Та пильно погляньте навкруг, земляки:
В чеканні поживи довкола кружляють
Зажерливі, чорні, земельні круки.
27.01.07
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208593
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 31.08.2010
автор: Микола Верещака