Серце

Я  й  досі  не  знаю,  як  називати  тебе,  хоча  живемо  разом  трохи  більше  дванадцяти  років.    Лише  стукаєш,  тихо-тихо,  у  груди,  наче  я  можу  тебе  випустити,  а  імені  -  не  кажеш.  Дике...ось  зараз:  завмираєш  так  млосно,  коли  дивлюся  у  засніжені  вікна,  на  дівча  у  червоному  капелюшку,  з  під'їзду  навпроти.  Гарна,  як  сонце  у  моїх  казках.  Нездійсненна.
Тихше.  Не  стукай  так  голосно,  не  скигли  між  кісток  -  бо  почує  лихо  і  прийде.  Тихше.  Я  візьму  свого  зошита,  напишу  (не  так,  як  пишу  у  школі,  а  каліграфічно)  їй  листа  -  мо  ти  заспокоїшся,  заснеш,  зморене  почуттями.  Все,  все,  не  галасуй.  Пишу...
Чуєш  осінь?  Вона  ступає  поволі  по  снігу,  збирає  пожовкле  вологе  листя,  мабуть,  собі  у  гербарій.  Так  тихо-тихо  ступає,  як  ти  стукаєш  зараз.  Мені  б  на  вулицю,  я  б  осені  розповів,  де  калини  нарвати  -  китиці  червоні,  такі,  що  аж  горять  -  яскраві,  пишнобарвні.  Їй  сподобається.  Пам'ятаєш,  дівча  собі  коси  ними  квітчало  -  так  файно  було,  мов  віночок  на  весілля  сплетений.  Мені  б  на  теє  весілля,  як  гадаєш,  безіменне  моє?  Чи  я  б  їй  до  вподоби  став,  чи  ж  до  пари?  Мама  почула  -  мабуть  вголос  сказав.  Плаче.  Небо  також  плаче,  а  сльози  снігом  падають.  Червоного  капелюшка  не  бачу  -  мо  вдома  сидить,  бо  на  вулиці  дощ?  Не  літо  вже,  холодний,  босоніж  по  вулицях  не  гайнеш,  із  вітром  наввипередки,  із  сміхом  на  зустріч.  Шкода,  що  не  літо,  влітку  сонце  у  віях  плутається,  що  аж  мружишся,  мов  киця  наша,  коли  молоком  поласує.
То  лід  стогне,  чи  знову  ти?  
Десь  зошита  подів  -  не  знайду.  Треба  до  п'ятниці  розшукати,  бо  ж  листоноша  прийде.  Два  рублі,  що  бабуся  подарували,  дам  -  він  мого  листа  віднесе  до  сусіднього  під'їзду,  бо  мати  на  вулицю  не  пускають,  лише  плачуть  і  тихо  з  батьком  сваряться,  щоб  я  не  чув.  Ще  дядько  з  лікарні  сумні  чогось,  суворі.  Мо  я  накоїв  що,  то  вони  й  не  задоволені?  Наче  й  не  пустував,  тільки  яблуко  з'їв,  що  мама  на  свято  лишали,  але  ж  то  давно  було,  та  й  кісточки  під  вікном  посаджені:  виросте  яблуня  і  буде  багацько  червонощоких.  Осінь  прийде  -  замилується,  залишиться  на  гостини.  
Стукаєш.  Скажи,  як  тебе  звуть,  неспокійне?  Мо  тебе  на  ім'я  покликати  треба,  чи  колискову  тобі  заспівати?  Та  я  не  вмію,  то  лише  мама  вміють,  а  вони  сьогодні  до  восьмої  працюють.  Почекаєш?  Не  стукай  так  гаряче  -  бо  сильно  болить,  чуєш?  Не  плакатиму.  Треба  зошита  розшукати.  Мати  скоро  прийдуть,  печіва  принесуть  з  магазину:  з  родзинками,  як  я  люблю.  І  молока,  так,  молока.  Щоб  біле  та  холодне,  як  сніг.  
Шурхотить  під  вікном.  Чуєш?  Може,  то  осінь  повернулася?  Я  б  хотів.  Треба  на  віконце  похукати,  як  на  пальці,  коли  ті  замерзли:  від  дихання  гарячого  мороз  втече,  бачно  буде,  хто  завітав.  Отак...потерти  трошки,  щоб  розвиднілось.  А  ти  знов  млієш,  мовчиш  замріяно:  знову  вона.  Смішна,  розчервонілася  від  вітру  -  мо  бігла  від  самої  крамниці.  Впала,  мабуть,  колінку  забила  (сніг  -  бачиш?),  та  їй  не  болить.  Скоринку  хліба  розкришила,  птахів  чекає.  Мо  ти  й  саме  -  птах,  бо  рвешся  до  неї?  Й  крила  в  тебе  сині-сині,  як  щастя  та  її  очі.  
Болить.  Не  кричатиму,  сильний.  Мама  скоро  прийдуть.  Хай  посміхаються,  а  не  плачуть.  А  ти  все  стукаєш,  б'єшся,  несамовите,  так  гірко,  так  палко,  так  боляче.  Нащо?  Лиха  настукаєш,  чуєш?  Цить  бо!!  Мама  прийдуть,  заспівають  тобі  колискову...ось  так,  невгамовне,  тихше....тихше...
Завмерло.  
Темрява.  Синя-синя,  мало  не  чорна...мо  розтіклися  літери  з  зошита?  Гірко.  Так  тихо,  і  ти  -  мовчиш.  Мо  ти  мені  наснилося,  безіменне?

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205732
Рубрика:
дата надходження 13.08.2010
автор: H&N