Подумки, я вирішив написати і свою розповідь…Читаючи розповіді своїх друзів, свого брата, тай самому захотілось чимось поділитися…Тема мого твору дуже проста: «Де той Бог на світі???». І як вимагає моя вчителька з мови, буду дотримуватися всіх норм: теза, доведення на основі аргументів і фактів, висновок…Боже, де ти є???
Кожного дня задаю собі це питання, але все ж молю тебе з надією що почуєш і допоможеш. Тай сам не сижу на місці, як в анекдоті про жида, який хотів виграти у лото…Прикладаю зусилль щоб і самому чогось досягнути. І тому зявляються докори моєї свідомості…«….Бога немає…релігія придумана…вірити в себе….тільки в себе….і в свої можливості…»
Буду користуватися в основному аргументами і фактами зі свого життя. Я народився в селі, жив там вісім років, батько працював у Львові, тому з часом ми всією сім’єю туди переїхали. На це Твоя воля Божа…У Львові я жив, жив наче і гарно, але це тільки здавалося – бо з другого боку день у день батьківські сварки не давали спокою і от напередодні екзаменів у 9 класі мама вирішила покинути нас з батьком і забрала сестру далеко в Київську область…Це знову Твоя воля Божа??? Я залишився з батьком через дві причини: не хотів покидати школу до якої наче приріс, і через те що хотів хоть морально підтримати тата. Та не довго я витримав сам - тато від ранку до ночі на роботі, мені і поприбирай в хаті, і їсти звари, і уроки зроби, тай погуляти теж хочеться…Добре що моя бабуся, хоть і хвора, але погодилася нам допомогти. Дякую тобі Боже, якщо це теж воля Твоя…Але і це не довго тривало, у батька свої принципи, бабуся з ними аж ніяк не погоджується й досі, тому прийшлось мені все ж покинути свою рідну 81 школу…І поїхати до мами.
10 клас, ліцей «Дизайн-освіта» м. Бориспіль. Я стою на першому дзвонику, нікого не знаю і дивуюся тим людям які поводяться так, як мені абсолютно не привично. Вони звертають увагу на мене, наче б то: «О, дивіться новенький!!! О дивіться…А звідки він…А хто він…А він такий…а він сякий…» Ну так завжди буває… Захожу в клас, подумки скаржусь на свою долю і перестаю вірити у краще, думаючи що загноблять українця-націоналіста, не сприймуть такого як я, будуть знущатися як і там у Львові бувало…Дякую і на тому Богові. Виявилося все зовсім інакше – народ приємний, доброзичливий, і їм абсолютно до лампочки якою мовою я спілкуюся – їм важливо те що я не є пихатий, і без понтів, просто нормальна людина…(по словах однокласника ?)
Життя продовжується...Сидиш, мрієш що станеш рок-гітаристом, якимось олігархом, будеш жити десь на Мальдівах…І з тих мрій знову повертаєшся у тісну квартирку, де я досі тільки вчуся, і просто існую…Невже це все випробування??? Боже, ти мене чуєш??? Мені важко!!! Наступає той вік коли навіть заздриш тим хто вже з дівчатами і відчувають взаємне кохання…Хоча почалось це ще далеко у 8-9 класі…Але й продовжується прокляття. Кого не зустріну, з ким не познайомлюсь, який би не був комунікабельний, підсвідомо боюся щоб в майбутньому не було так як з батьком. Боюсь я тих стосунків, тому і не заводжу їх…Але все ж, не машина я – хочеться любові, почуттів, уваги – йду на ризик. Результат – розбите серце, розчарування…Але й на тому спасибі, хоть цілуватися навчився ? досвід, як не як, але він потрібен. І зустрічаєш все нових і нових людей, закохуєшся чуть не двічі на день, і з них шукаєш ту, яка буде тебе розуміти і шанувати, яка знайде в тобі того «принца на білому коні». Та який з мене принц…Далі сидиш по пів години в туалеті, думаючи над словами які римуються зі словом «очі» і через два дні таких стараннь, народжуються мої пісні :
«Я запам’ятаю собі твої очі,
Щоб снилися вони мені щоночі,
Очі чорні твої дівочі.
Я жити без тебе не хочу…»
І потім гітара – моє єдина кохана, яка поводиться завжди так, як я хочу, як доторкнусь - так вона і співає…
І приходить момент коли наче граєш на два фронти: тут і в неті така хороша дівчина, але живе далеко, яку нізащо не хочеш втратити, і в ліцеї теж дівчина, до якої навіть не знаю підходу. І день у день годую першу обіцянками про те що колись приїду. Хочу приїхати, але хто знає Твою волю Божу??? Як ти завтра зі мною поведешся, як скеруєш і куди направиш Боже? І другу теж бережеш у серці свому, тай іноді здається що дійсно кохаєш, хоч спілкуєшся тільки віртуально, бо в ліцеї слабо підійти, чи мені чи тобі…Мені скорше всього, бо тобі цього мабуть і не потрібно…Та й хто тебе зна, ти така непердбачлива, то сама до мене пишеш, наче потребуєш спілкування, то раптом йдеш читати книгу, наче тобі це важливіше, а я досі залишаюсь зі своїми докорами. Жіноча логіка, хто її зрозуміє?? Хіба дівчата…Ну і Бог, як він все ж існує….Хочеш сказати: «Мрії здійснюються»??? Та може і здійснюються, хто заважає вірити у них…я от уже багато років вірю….Але чому не допомагаєш? Чому не чуєш моїх молитв??? Чи чуєш, просто я не усвідомлюю…Може і скоротить Бог відстані між тобою з далеку, і мною тут…А може тебе, влюбить у мене тай будем разом, хто зна, може воно нікуди не пропадає, може Бог собі бере це у нотатки, чіпляє десь на стікери певного кольору важливості…Для когось вони червоні, а для Бога може вони взагалі білі, непомітні, в останню чергу їх виконає…
Я не потребую жалостей, я в силі подолати перешкоди самостійно – мене життя за 17 років навчило бути самостійним, тому мабуть і пропадає у мене віра у Вищі сили над нами…Я згідний що у Вас, мої любі друзі, виникають заперечення, і я не є проти їх…Але і ви зверніть увагу на те, що кожен має право на свою думку і ніхто не знає яка думка є абсолютно правдива…
Я дойшов до логічного завершення. Хоча, не знаю, для когось я довів щось, для когось навпаки….Робіть висновки самі. Я просто розповів вам свою історію, з якої висновки можуть випливати різні, тому я не буду його сам дописувати. Але мабуть повірю у Бога тоді як буду щасливим…А поки за мною мої сумніви…Можна багато багато ще прикладів навести, але основну думку я передав…
PS: «Пробачте за можливі пропущені розділові знаки – не дружу з граматикою дуже, але моя мета – донести суть…»
Дякую за те що дочитали до кінця!!!!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204369
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.08.2010
автор: Vanya_Malanyak