Я ходжу кругами по своїй кімнаті. Дивний стан, дивні відчуття. Не пам’ятаю, що мені сьогодні приснилось, але знаю тільки одне: це було щось незвичайне, чого я не відчувала раніше. Що зі мною? Беру в руки блокнот, де записую свої сни, але не можу взяти ручку, просто не знаю що писати. Дивлюсь навкруг, я сама вдома, ніхто не порушує тиші. За вікном грається сніг, а сизе небо, ніби в шубу вбралось у хмари. Мені здається, що цей туман проникає в кімнату і містичною холодною парою розпливається в моїй душі? Холодною, настільки як рідкий азот, чомусь виникла саме ця асоціація. Крутиться голова. Я не знаю що робити і не хочу робити нічого. Просто дивлюсь на білу чисту сторінку свого блокноту, що здається порталом у світ довгої зими… і дивного занепаду всього світу, який уже ніколи не вернеться у попередній стан. Комусь стало б страшно. Але мене тягне сюди і я хочу це побачити. Здається, бачу тінь на сторінці, в кімнаті темно і я не включаю світла, а просто підсвічую ліхтариком із діодами. Не хочу сильнішого освітлення, це слабеньке, але дарує незвичну атмосферу.
Паперовими записниками вже ніхто не користується, все записують у всякого роду електронні блокноти, що сприймають слова на слух, я теж, але чомусь свої сни люблю записувати саме у цьому блокноті із звичайного паперу. Можливо тому, що мені подобається голограма на ньому із зоною відчуження, можливо, я так уже привикла. Тінь на папері починає рухатись, стає живою, я ніби провалююсь в неї, вона манить мене, просто іду на цей поклик…. Бачу темне небо і похмурі силуети будинків, фабрик заводів, на мене дивиться якась людина, раптово стає холодно і я сильніше закутуюсь у чорний плащ, який невідомо яким чином на мені опинився. Людина у захисному костюмі, вона (чи він) відтягує мене кудись. Підкоряюсь, чисто тому, що не знаю що робити. Із темного неба спадають хмари снігу, які, як і холодний дим під ногами, слабо освітлені синювато – білим світлом дивних ліхтарів. Страшно, але чимось приємно. Людина тягне мене в металеві, важкі двері, я заходжу із нею і вони із сильним шипінням закриваються. Із труб бризкають якоюсь речовиною, сказавши лише «потребується дезактивація», а потім просять переодягнутись у такий самий костюм, призначення якого я так і не зрозуміла.
Після цього бачу велику залу, повністю обшиту металом, у ній так багато людей у подібній одежі. Я задаю лише одне запитання : «Де я?», але ніхто мені не зміг дати відповіді. Сідаю на вільне місце…
- Ніра? – раптом чую своє ім’я… по голосу впізнаю хто це, адже лице все одно закрите
- Феріон? – я пам’ятаю цю людину, я пам’ятаю те, що щось мене із ним пов’язує, те, що я добре ставлюсь до нього, більше нічого…
- Так… це я.
Ми не можемо побачити одне одного, але, я все одно знаю, як він виглядає. Нам є про що поговорити, здається…. Чомусь мені цей світ починає здаватись знайомим. Ми лише дивимось в очі одне одного, це єдине, що ми можемо побачити.
І тут вуха роздирає сигнал тривоги. Я не чула його раніше, але він теж знайомий. Стараюсь з усіх сил добратись до виходу з бункеру (чи як це назвати) разом з усіма. І на наших очах він починає розвалюватись. Одна із перших вибігаю, але не встигаю побачити Феріона, він зник, я б усе одно впізнала його… Відбігаю далі, інстинкт заставляє мене це робити, але що потім якщо люди просто побігли у різні сторони, куди діватись мені? Чомусь я кидаюсь назад, але можу побачити лише побачити розвалений метал… Що сталось? Не встигаю цього зрозуміти
Я знову бачу перед собою листок зі свого блокнотика з голограмою… Ще не прийшла в себе, але тепер я вже знаю, що мені написати там… Чую дзвінок по відеофону, це дзвонить мій хлопець, Феріон…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=203609
Рубрика:
дата надходження 31.07.2010
автор: helena_linda