Ну от, тепер я бачу посадкову смугу-
Лечу … Ще мить, ще тільки мить,
І от земля, та ні… та це ж калюжа…
І біль такий, що тільки ниє й більше не щемить.
Я боса, тепер, я на твердому ґрунті,-
І вже усе земне, і все уже тримірне,
І цвілість нескінченних буднів,
І цельсій на термометрі, і дощ помірний.
А я - уже не та, тепер така ж як була…
Я вже не літо, ні, я ,певно, пізня осінь…
Нащо тобі оці пожовклі очі,
І досвіткова мжичка у волоссі?
Піду… по прілому, гнилому листі,
Зітліло… Вже не має хлорофілу,
І стогне без озону чужорідне місто,
Вливає чорну кров в розтяте тіло.
Я вже не я… Яка жорстока справжність!
Я тінь себе… Вітайте, повернулась!
І все мине, вкладеться в свою давність,
Між тим, що є, і тим, що було...
А що це бУло? Того ніхто не знає,
Так… Ехо… Пролетіло, загуло,-
Жоржини пахнуть , літа вже немає,
Не треба тризни, бо прощання не було…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202956
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.07.2010
автор: Лана Сянська