– Що можуть янголи?
– Почекай, скоро дізнаєшся.
І знову відлітаю ні з чим. “Скоро, скоро... Коли ж? Може, сьогодні? Тільки би знову не розчаруватись! Мені навіть уже страшно надіятись”, – думаю пошепки. Звісно, якщо можна думати пошепки. Щоб закон підлості не почув. Завжди він треться біля мене! (До речі, хто-небудь знає, як його спекатись?). І знову в путь. Куди на цей раз?..
Широка дорога. Натовп. Різноголосся.
Мене хтось штовхає боляче в бік:
– Полегше, будь ласка!
Зі сльозами на очах озираюсь довкола. Тільки прибула, а вже б’ють! Чому ж так не везе? Всі кудись спішать, біжать, летять. Всі чомусь вигукують пусті фрази, розтягують фальшиві посмішки, витирають об один одного нечисті руки. Не подобається мені тут. Ліхтар у небі почорнів від кіптяви. І вітер хворий кашляє кислотним дощем. І дерева стогнуть, простягають кістляве гілля. Цей світ так давно загубив свій шлях, що ніхто вже й не пам’ятає коли. Все захлинулося сірими днями. Сірими звичайними днями. Все несправжнє. Тобі посміхаються, а в кулаці міцно стискають камінь. Питають: “Як справи?” А насправді байдуже. Ненавиджу буденність. Ненавиджу прикидання.
І кому тут потрібна моя поміч? Гей, люди! Мені не начхати. Така в мене професія.
Може, тобі, чоловіче, з гнилим серцем? Чи тобі, жінко, з брудними губами? Невже, дитино, тобі, з кулеметом замість душі?
Мовчать. Їм досить сказати – допоможи. Одне слово, одна думка... Але мовчать.
Тоді я повертаюсь. Полечу додому, поки не стемніло.
А де ж крила?!?!
Спина. Одна гола спина.
Простягаю руки вгору. Кричу в порожнечу.
Невже... Невже. Невже? Невже?!
Вони мене тут кинули.
Ха! Ось, що можуть янголи.
Я думала, вони візьмуть мене до себе.
Я думала...
Вони скоро зітруть пам’ять.
Так легко.
Залишили серед людей.
Напризволяще.
І зараз, мабуть, сміються.
І вибирають мені батьків.
О боже!
Де ж я помилилась? За що? Кара ціною в ціле життя. Страждати, хворіти, мерзнути...
А любов, щастя, дружба?
Яка банальність! Гидота! Хоча...
...
Я зрозуміла: поміч потрібна мені.
А хто я?..
Роздався плач. Дитячий. Чому, цікаво, немовля так сильно кричить?
Так це ж ... так цей крик з моїх грудей!!!
Ось так я і народилась. Мене підібрали люди і принесли в свою оселю. Тут я живу і досі. Чорт!!!
P.S Список справ на перші 3-роки життя:
власноручно задушити закон підлості при нагоді,
власноручно задушити закон підлості при нагоді,
власноручно задушити закон підлості при нагоді
...
2005
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=192909
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 31.05.2010
автор: Ева Данилова