Ти сидиш і думаєш чому так несправедливо склалася твоя доля. Гадаєш, що ти одна на цьому світі така нещасна. Тобі вже не хочеться кохання і тепла, яке воно несе з собою, бо тепер напевно знаєш, що тепло перетворюється на холод, такий же сильний, як і колись було кохання. Вони рівні. Хочеш зрозуміти, чому так? В голові впорядковуєш всі знання, які є з цієї тематики. - Нічого не виходить. Не можеш зрозуміти ні цієї схеми, ні логіки.
Твоя душа – раб в полоні тіла. Твої думки і бажання – раби чужої моралі. Тебе сковують кайдани людських канонів. Зовсім незрозумілих і безглуздих. І будь-які намагання щось змінити – призводять до одного – до марної трати часу. А найгірше в цій ситуації – це те, що ти усвідомлюєш все до останнього, але не маєш змоги щось змінити.
Хочеш поспілкуватись з кимсь, відкриту душу, двері до якої були закриті протягом майже трьох місяців. Та кому це в біса треба?
Нікому немає справи до тебе і до твоїх почуттів. Це зрозуміло, тому що зараз настав час, коли всі заклопотані виключно власною персоною. Що зробиш? – Егоїзм в моді. Печально…
Війнуло вітерцем спогадів. Згадуєш той вечір і серце стискається в грудях. Пам’ятаєш як він стояв перед тобою такий мужній, гарний, як його карі очі дивилися в твої сірі; на лиці виступає ледь помітна посмішка. Тобі було добре поряд з ним, і чхати хотілося на всі негаразди, які траплялись через нього. Суть не в тому, головне, що ти була щаслива, вперше в житті.
Згадуєш як він сказав: «Давай подумаємо чи потрібні нам такі відносини». Ти хотіла піти, він не пустив, затримав за руку. Сказавши, що не хоче втратити тебе зараз, це буде безглуздо, бо ж потім ви можете жалкувати про скоєне.
Його медові губи потягнулись назустріч твоїм калиновим. Ти відвернулась, ховаючи страх, що цей поцілунок буде останнім. Він заспокоїв своїми, як завжди, впевненими, словами. І ти повірила без зайвих запитань і сумнівів.
Що це? Сльози? Невже ти плачеш, маленька? Навіщо плакати? Не склалось у вас, то й що? Невже він один такий на світі? Твій вираз обличчя говорить одне – він таки один, може й не найкращий, але він – єдиний, хто тобі потрібен у цьому житті. Тільки він знав всі твої бажання, тільки він знав тебе такою, яка ти є в глибині душі, знав тебе такою, якою ніхто не знав.
Важко… В легенях не вистачає повітря, задихаєшся… без нього. А він десь там, в декількох кілометрах від тебе навіть думки не має з цього приводу. І тоді ти робиш припущення, а чи не знав він ще тоді, того вечора, що це буде ваша остання зустріч? Хочеться вірити, що не знав. Хоча, що з цієї віри? Нічогісенько. Вона не притупляє болю, який з кожним днем, з кожною хвилиною все мучить і мучить твоє маленьке юне сердечко.
Ти б могла згадувати й говорити про нього до бескінечності, але розумієш, що це не має сенсу. Він ніколи не прочитає ні цих рядків, ні тих, що лежать в тебе в столі, які припали порохом давнини і страждань, ніколи не дізнається про те, що є дівчина, яка завжди буде його кохати без надії, що він зможе бути її, хоч на мить. В його спогадах спливе темноволосе, з сірими очима дівча, ще одне обмануте ним…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=192572
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 30.05.2010
автор: Яна.