Доторкнись до мене... Просто доторкнись... Теплим променем сонця, ледь відчутним подихом вітру, прохолодною краплею дощу... Відчуй мене, мою енергію, з кожним ковтком повітря... Дихай мною, жадібно, злісно, немов лише це надає тобі життєвої наснаги…Являйся мені у снах, сідай поруч зі мною, і розповідай... багато, будь-що!.. Я буду уважно слухати тебе, насолоджуючись твої рисами обличчя, твоєю мімікою, твоїми глибокими, сумними очима... Являйся мені у снах, адже в реальному світі для тебе це занадто важко...
... І знаєш, я тебе в цьому не звинувачую. Я навіть розумію тебе, добре розумію. Колись давно, коли ми йшли парковими доріжками, ти вказав мені на те, що я йду з правої сторони від тебе,і запитав: “А може, це - доля?...”. А як ти сам вважав? Чи думав ти тоді про те, що наша невипадкова зустріч назавжди змінить твоє життя і твій світ?? Чи міг помислити, що звичайна, непримітна дівчина стане твоєю богинею, зорею, що веде тебе крізь життя? Хіба хотів ти просинатись і засинати лише з одним ім’ям на вустах??
А вечорами ти сумував... Брав білий лист і писав вірші... Про мене... Про себе... Про нас... Дедалі частіше між рядків простежувався глибокий сум і відчай... Тобі було погано... Як же я добре розумію тебе! Твоє нереалізоване бажання стало твоїм жорстоким катом, який вбивав тебе з кожним днем все більше і більше... Ти став злим і роздатованим. Дедалі частіше зривав на мені злість, відштовхував від себе, просив залишити тебе в спокої....
А потім ти зустрів Її... Вона стала для тебе душевною відрадою. В деякий момент тобі навіть здалось, що ти кохаєш її, а я лише неприємний спогад минулого... Та чи довго ти зміг брехати сам собі??Твоя так звана „відрада” ще більш поглибила твій сум за тією, яку ти хотів бачити біля себе... з якою мріяв прожити все життя, яку бажав, жадав більш за все на світі!...
... А чи знаєш ти, що я відчувала весь цей час? Я кохала тебе. Так, ось так просто і банально. Ти закарбувався у моєму серці, і ніякими відомими і невідомими методами мені не вдавалося звільнити його від цього покарання... Я стала тобою... Я розчинилась у тобі... Я думала, як ти,бачила, як ти, чинила, як ти... Немов тінь повторювала за тобою всі дії та емоції... І мені це подобалось. А іноді мені хотілось просто підійти до тебе, обійняти, і розповісти усе... Розповісти, як ночами ти з’являвся мені у мріях, і ми кохалися, шалено,пристрасно, чуттєво... Ти цілував мої очі, пестив мою ніжну шкіру, а я втрачала розум від кожного твого дотику... Ми зливались в єдине ціле, наша скажена енергія могла б зруйнувати Всесвіт своєю силою!!... Але потім я просиналась...одна... Я плакала, задихаючись від безвиході, від відчаю!.. Я звала тебе, але ти немов не чув, або не хотів чути??... А зранку ми вітались і розходились у різні сторони. Нам не подорозі. А мені так хотілось зупинити тебе, кинутись в твої обійми, цілувати твої очі, вуста, шию!!!... Я хотіла тебе всього, яким би ти не був, і яким би не став... Тому що я кохаю тебе. Ось так банально...
І сьогодні я не буду більш мучити нас обох. Я забуду про свою гордість і підійду до тебе. Обійму, і розкажу все...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=191718
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 25.05.2010
автор: Lemuria