«Якщо колись, не дай Господь, стане в житті немиле все
Піди у храм і помолись. Тобі це радість принесе.»
Так рідна матінка навчала ще нерозумнеє дитя
З тих пір уже роки промчали. Вже й матінка пішла з життя.
Дитя маленьке – мужом став. Терпів і зради і образу
Біду і радість він узнав. Та наболіло цього разу.
Прийшов той день, що було прикро і дуже тяжко на душі.
Згадав він матері науку - відразу в церкву поспішив.
Коли у храм він увійшов, побачив там багато люду
Зрадів, бо думав, що знайшов там друзів - не людську осуду.
Та раптом люди зліва й справа шипіти стали, розгнівились.
-Це вам не у спортзалі вправа. Де так молитися навчились?
Дідок якийсь підняв на глум. Дививсь він зверхньо, з висоти.
-Не соромно такий костюм вдягати, щоб у храм іти ?
А потім зовсім почалось. З усіх боків хула щосили
І мужу звісно довелось… піти, бо дуже «попросили» .
Сів він на лавці біля храму. Втратив усю душевну міць.
Аж раптом повз церковну браму прийшов до нього знатний гість.
Ісус Христос! Невже це ти? Та я не гідний цього щастя!
Мене і в храм вже не пускають, бо чоловік я непутящий
Не вмію я ані молитись, ні одягтись у храм не вмію.
Не знаю як перехреститись. Просити милості не смію.
-Та, друже мій, милість дарує - Всевишній – джерело любові.
Молитву наш Господь почує, якщо молитва в твоїй крові.
Ну а за те не переймайся, що тебе з церкви виганяють.
У храм я також не заходжу. Туди мене теж не пускають.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=191470
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 24.05.2010
автор: Валентина Курило