Як тобі не-живеться? Чи всі зашнуровано рани?
Відпустивши коріння, зростає і важчає хрест.
Потойбічна зима все кровить і кровить снігурами,
електронні хорти на сторожі забутих адрес
відгризаючи тіні від себе, спокутують вірність…
Я тоді тризіркову твою висоту не взяла…
Біла готика церкви і небо, пошите навиріст
ще не раз пересниться… А нині - мала
наша гойдалка тінню малює тонкі паралелі
на глухому піску, де зрослися дитячі сліди.
Як тобі не-гойдається, сонце? І світ на тарелі
по скибках пізнається. Не обертайся, іди…
Бо вже казяться пси і вгинається ніч, як лозина,
бо зірватися – значить упасти губами на крик.
Ти живеш… На снігах… На мізинчику сонного сина,
і на всьому, до чого торкатися звик.
Що лишилось по нас? Недостуканий рок, недовивих
потаємних суглобів, терпкий аромат глибини,
наче перший кальян, і остання надія на видих…
Як тобі там не-дишеться? Вже коли що, не-дзвони…
Снігурі - не поштові. Їм важко приносити вісті.
Скориставшись корою, хоч краплю смоли напиши…
Я тоді не сказала… Мене перекраяло місто.
Я тоді не взяла висоту.
Бо хотілось вершин…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=188101
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 06.05.2010
автор: Малігон Анна