Я не просила в небес недосяжності;
я не благала прощення у них.
Ішла по протоптаній радості,
яку застелив білий сніг.
Хурделила мить безконечності,
лиш думка сягала до тла.
Просила простої безпечності,
щоб віра й надалі жила.
І скарбу в очах не знаходила:
манило щось цінне в думках.
Чому в нас так завжди виходило,
що стали рабами в словах?
Пояснень, обіцянок, вірності –
так просто утратити все.
І погляди, сповнені ніжності,
холодна байдужість знесе.
Ти знав те, що правда уб’є мене,
та все ж промовчати не зміг.
Загорнене справжнє, заметене,
а зараз ще й падає сніг.
У кривді з брехнею змирилася,
навчилася жити у ній.
І тільки тоді розломилася,
як в правді згоріла твоїй.
Я не просила в небес неможливого:
я не блага у них вороття.
Лиш краплю дощу до журливого,
самотнього свого життя.
За тебе твій крок не робитиму,
бо дозволу в правди нема.
Любитиму. Просто любитиму,
ту тінь, що малює зима.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=180406
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 28.03.2010
автор: Halyna