Сніг не здужає тримати твої сліди,
і вони розсипаються,
кожен крок розпадається на мільярди прозорих крупин,
і якби я могла назбирати твоїх слідів,
приворожила би тебе міцно і незворотно...
Ти смієшся,
знаходиш ниточку на моєму светрі,
тягнеш її, - і я по-дурному щаслива:
тягни,
тягни сміливіше, не відпускай!
Розплітай мене, я й так не була живою...
Тільки потім сплети по-новому,
на свій смак і розсуд.
Я не знаю, чи існує така мелодія,
що може цілком передати мої хвилювання
від твого дзвінка...
Я б купила ту музику за будь-яку ціну,
оселила б її в телефоні, -
хай живе і зростає.
Жінки, як золото, дзвінко йдуть тобі в руки,
але більшість - крізь пальці...
І тільки одна
має щастя щоранку випускати тебе
по краплині.
Чому ж не розплів до кінця?
Не пустив?!
...обір..ва..ла..ся нитка.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=173995
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 25.02.2010
автор: Малігон Анна