Любити тебе...але це ж божевілля!
Немов ходити по вістрі ножа..
Боротися знову, і знову посковзнувшись раптово впасти,
Адже сам не знаєш, що це - любов, а може бути гра?
Ти покличеш мене і я піду
Хоч це всупереч моїм бажанням.
Я не хочу, але я люблю,
А ти...тобі лиш подобаються мої страждання...
Ти то пригорнеш мене до своїх грудей, то відштовхнеш..
А я втомилась! Чуєш?
Я втомилась брехати, що винен той солоний дощ...
І все таки, коли-небудь зрозумію,
Що я була смішною маріонеткою
У твоїх зрадницьких і ласкавих руках,
І несподівано почую голос я з дитинства..
І примарна тінь загляне мені в очі:
- А знаєш, це був не дощ, серйозно!
Не дощ, не сніг, не зорепад - вибач...
То були пекучі сльози
Земного і відданого кохання...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=173471
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 23.02.2010
автор: NarКотик