Колись мене полюбив художник. Він був бідний і казав мені, щоб я роздягнулась. Я роздягалась. Ранок. Ніч. Вечір. Не мало значення. Хтось казав, що він не любить мене. Та ні. Він любив. Та не володів. Та шкода, що він був експресіоніст, і ніхто не знав, що це я - його Муза.
Отак і летіли години. Я сиділа оголеною на кріслі, глибокому і теплому, а він, повернувшись до мене спиною, нервово курив і малював. Квіти. Солодке сонце. Апельсини. Цигарки. Та не мене... Він просто хотів мене. Та не володів. Коли він закінчував картину, він оволодівав мною, потім засинав. Та не володів. Я вставала і підправляла картину. Потім він її продавав і мав як доїхати до мене. Він викликав мене з дому, і ми знову тихо ішли до нього. Де я роздягалася, він малював, потім він оволодівав мною, та не володів. Він любив мене сильно і холодно. Одного разу, він не заснув після оволодівання. Він зиркнув на мене з-під вороного пасма волосся, поцілував моє замерзле плече, і сказав:
- Ти навіки будеш зі мною?
Я сказала, закурюючи цигарку:
- Так.
Я брешу.
Колись мене полюбив фотограф. Він був бідний і казав мені, щоб я роздягнулась. Я роздягалась. Ранок. Ніч. Вечір. Не мало значення. Хтось казав, що він не любить мене. Та ні. Він любив. Та не володів. Та шкода, що він був натураліст і пейзажист, любив тільки природу, і ніхто не знав, що це я - його Муза.
Отак і летіли дні. Я сиділа оголеною на траві, зеленій і гіркій, а він, повернувшись до мене спиною, пив пиво і фотографував. Квіти. Солодке сонце. Апельсини. Цигарки. Та не мене... Він просто хотів мене. Та не володів. Коли він закінчував фотозйомку, він оволодівав мною, потім засинав. Та не володів. Я вставала і видаляла нефартові знимки. Потім він їх продавав і мав як доїхати до мене. Він викликав мене з дому, і ми знову тихо ішли до нього, на природу. Де я роздягалася, він фотографував, потім він оволодівав мною, та не володів. Він любив мене м*яко і ніжно. Одного разу, він не заснув після оволодівання. Він зиркнув на мене з-під русявого пасма волосся, поцілував моє гаряче плече, і сказав:
- Ти навіки будеш зі мною?
Я сказала, допиваючи пляшку пива:
- Так.
Я брешу.
Колись мене любив науковець. Він був бідний і просив очима, щоб я роздягнулась. Я роздягалась. Ранок. Ніч. Вечір. Не мало значення. Хтось казав, що він не любить мене. Та ні. Він любив. Та не володів. Та шкода, що він був науковець, і ніхто не знав, що це я - його Муза.
Отак і летіли місяці. Я сиділа оголеною у його лабораторії, пліснявій і металічній, а він, повернувшись до мене спиною, смоктав чупа-чупс і створював щось на своїх приборах. Квіти. Солодке сонце. Апельсини. Цигарки. Та не мене... Він просто хотів мене. Та не володів. Коли він знімав окуляри і стомлено тер очі, він оволодівав мною, потім засинав. Та не володів. Я вставала і видаляла помилки в розрахунках. Потім він їх продавав і мав як доїхати до мене. Він викликав мене з дому, і ми знову тихо ішли до нього, у лабораторію. Де я роздягалася, він клацав приборами, потім він оволодівав мною, та не володів. Він любив мене невміло і неудачно. Одного разу, він не заснув після оволодівання. Він зиркнув на мене з-під сивого пасма волосся, поцілував моє нестомлене плече, і сказав:
- Ти навіки будеш зі мною?
Я сказала, одягаючи його окуляри:
- Так.
Я брешу.
Тепер мене любить Ніхто. Він багатий тим, що в нього нічого немає. І тим, що йому нічого не потрібно. Він навіть не хоче, щоб я роздягнулася. Я не роздягалась. Ранок. Ніч. Вечір. Не має значення для нього. Хтось брехав, що він любить мене. Та ні. Він не любить мене. Він просто володів. Та не оволодівав. І шкода, що він не знав, що я - його Муза.
Отак і летять роки. Я сиділа близько-близько коло нього, він дивився мені в очі і посміхався, а я знічев*я так хотіла роздягатись. Я часом брала його за руку і тоді - ... Квіти. Солодке сонце. Апельсини.Псевдо-Цигарки... І я. Він просто володів мною. Та не оволодівав. Коли він лягав мені на коліна, заплющував очі і обіймав мене, він продовжував затягувати пасок свого володіння мною і ніколи не засинав. Потім я вставала і кусала неторкані ніжністю чи силою уста до крові та шморгала носом. Потім він ішов. І добирався наступного разу до мене пішки. Він викликав мене з дому, і ми тихо ішли кудись, куди вів мене Ніхто. Де я страшно хотіла роздягнутись, він лягав мені на коліна, закривав очі, затягував пасок володіння мною і ніколи не засинав. Я любила його сильно і холодно, м*яко і ніжно, невміло і неудачно. Одного разу він не закрив очей. Я відкинула за спину косу, стримала свої сірі сльози, поцілувала його зранене плече і спитала:
- Ти навіки будеш зі мною?
Він все дивився на мене.
Він промовчав.
Я люблю.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=172860
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 20.02.2010
автор: Хельга Ластівка