У надвечір'ї наших кварталів у вікнах запалюються лампадки акваріумів. Йдучи вулицею, можна запросто натрапити хоча б на один з них: блискучий шмат різноформатного шкла з драглистою водою з мнєсом всередині. І якби можна було б стати невидимим, хоча б на мить потрапити у квартири, де живуть акваріуми…
Риби плавають, повільно ворушачи своїми жилавими плавцями, сопливо закопилюють нижні губи, меланхолійно і немов стомлено піднімають свої зябренята. Риби плавають. Одна за одною, поруч, назустріч, навскіс, напролом, проти течії і проти юрби… Мов маленьке суспільство - примітивне і прагматичне, але напрочуд відкрите у своїх потребах: поїсти, спаритися з найкращою самкою (вибрати найкращого самця), вирости і здохнути. Ну бо на більше інтелекту нема, та й геть непотрібно. Великі очі напроти риб'ячих довбешок пильно стежать…
А всередині є навіть стежки, дитсадки і родильні доми…Але немає криків, сліз, образ, розбитих колін і проблем з вимовлянням букви "Р". Немає товстих і байдужих виховательок, немає тупорилих і наглих акушерок, до речі, теж в біса байдужих. Немає неправильних діагнозів і помилкових операцій, як наслідок - немає заживо гнилих пацієнтів, вроджених пороків серця, синдрому ДЦП, дітей у візочках і дітей у капсулях. Немає. Є просто смерть і просто життя…
"…Жити не значить тільки жерти, розмножуватися і видавати прописні істини. І немає значення, чи жерти дороге їдло, чи ковтати мілкі книжечки, чи множитися вшир, чи множити власну мізерність, чи видавати банкнотні істини і мірила, чи світити абсолютизмом… Геть не має. Головне, чи плачуть діти. "
… Акваріумне скло - дивна лінза. Заломлюючи погляд, змішуючи його з світлом лямпи, заварює шкло темне діло: створює вар'ятне видовище, ілюзорність якого може зрівнятися лише з брехливістю нещирих ікон. Риби йдуть. Риби стоять. Риби плачуть і солодять воду вуглекислотою.
Але риби не вигадували ядерної бомби.
Вони часом ганяються один за одним, півники, наприклад, борються за самку. Але від цього не помираю мільйони інших рибок…
У надвечір'ї наших кварталів на вулиці виходять людиська, які не знімають з голови акваріумного шкла. Одні - до божевілля справедливі, а інші - такі, як звук цмокання риб'ячими варгами. І всі в своїх рухах не менш однакові, на перших погляд, аніж риби в акваріумах. Дорожні знаки для них - водорості, розмітка на дорозі - оці потоки, в яких плавають-літають люди. Але є дещо, в чому ми трохи відрізняємося від зябристих. І це не наша тепла кров, не відмінності у шлунково-кишковому тракті…
Це любов.
Як дико. Ми відрізняємося лише любов’ю. Тим, що ми у битві за самку можемо усвідомити, що варто залишити війну, - заради щастя тих, кого ми любимо. Тим, що ми можемо відштовхнути безнадійних і можемо підняти з колін найбільш достойних нашої любові. Тим, що ми можемо залишити наше шкло. Видряпатися з нього. Видряпатися з закону природи. З закону - виживає той, хто є найсильнішим. Ввійшовши у юрисдикцію закону: кожен має право на своє щастя. Вистраждане, виплакане, видряпане на серці рибою-пилкою… Кожен має право на помилку. Але не на вбивство. На вбивство себе.
У надвечір'ї наших кварталів чути, як десь хтось дряпає шкло… Прислухайтеся, можливо, це дряпається назовні ваша душа.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=172859
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 20.02.2010
автор: Хельга Ластівка