Я – не твоя. Я із чужих ведінь.
Я – не одна: зі мною степ і небо,
Сніги, жита й вечірня далечінь,
Та, що мені нагадує про тебе…
Твої обійми – в віршах давнини.
Твоє обличчя – у розмитих зливах…
А я – реальна. З літа й до весни
Тамую спрагу. Й цим уже щаслива.
Не пориваюсь до нічних висот,
Й не плачу від недбалості людської.
Мій вік простий: без втрат і без турбот.
Живу собі. Милуюся красою.
Палюче сонце і німі вітри
Мене нічим уже не залякають…
Я бачу поля й неба кольори,
Але чогось мені не вистачає…
Це, може, просто винні ті пташки,
Що свою пісню ніжно так співають.
Чи ці звабливі польові стежки,
Які кохання віддано чекають…
А, може, річ у тім, що знов дощі -
Такі ж врочисті, світлі й веселкові!
Тривожно й млосно якось на душі
Від доторку вчорашньої любові...
І те ж жовтіє жито вдалині…
І та ж зоря вечірняя заграла…
Я знаю: знов наснишся ти мені,
Та я уже один раз відпалала…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=162978
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 26.12.2009
автор: Юлія Радченко