Казкова подорож
Ви вірите в казку? Дивне, на вашу думку, питання? Дивне, поки я не розповім одну історію, яка нещодавно трапилася зі мною.
У містику та чари я не вірю вже давно, напевно з того часу, як хтось (не пам’ятаю, хто саме) мав необережність сказати мені, що Діда Мороза не існує! Тому зрозуміло, що кожну дивну подію я намагалася пояснити законами з різних областей знань, лише не думала, що це може бути магія казки...
Одного недільного дня, звичайного холодного осіннього вихідного дня, я вирішила піти до лісу, помилуватися осінніми барвами. І не зогляділася, коли потрапила на дивну галявину. ,,Чим дивну?” – запитаєте ви. Посеред галявини, ніби загубилося літо, жодного жовтого листочка. Все цвіло і буяло, навіть суниця де-не-де траплялася. Дивно! Але ще загадковіше виглядало крісло серед галявини. Звичайне привабливе шкіряне крісло, а біля нього – нікого. Я не втрималася і підійшла до незвичного для лісу предмета. Крісло дивним теплом заманювало мене перевірити, наскільки воно зручне. Я не витерпіла і сіла. Скажете: необачно. Я також так думала, але не змогла втриматися, надто мене зачарувала блискуча шкіра. Не минуло і хвилини, як я пошкодувала про свій вчинок. Дивним чином крісло піднялося в повітря (зовсім безшумно), покрутилося навколо своєї осі з шаленою швидкістю і я, не встигнувши навіть зрозуміти, що відбувається, побачила, як від мене віддаляються обриси Землі. Я думаю, що саме Землі, здається такою я бачила її на знімках, зроблених з космосу. Та як таке можливо?
Декілька секунд я сиділа не рухаючись і спостерігала, як навколо мене миготять зірки, маленькі, як в нічному небі, і не зовсім, а радше навпаки – досить великі. Зовні крісла було надуто прозору кульку – своєрідний скафандр.
Землі вже не було видно і в ,,повітрі” я вже досить довго (півгодини чи й більше). Так хочеться спати...
...Так, скільки я проспала? Не маю уявлення. Навколо так і миготять зірки. Аж тут я побачила перед собою планету, яка дуже нагадує Землю. Можливо ми летимо додому! Та чому біля ,,Землі” не один, а цілих два супутники. І Сонце дуже велике. Червоне –червоне і набагато далі. Ні, все ж , напевно, це не Земля.
Я відчула, як швидкість зменшується і крісло ніби уповільнює рух. Ми дістались кінцевої точки?
Спускаємось все нижче і нижче. Навколо все зелене, жовте, блакитне. Стільки води і зовсім мало суші. Все ж ми сідаємо. Навкруги – тиша і пустка. Дерева це, чи ні? Здається, дерева, трава, квіти схожі на наші, земні. Невже на мою руку сів комар? І перед очима літає бджола? Попереду – великі кущі з великими блакитними плодами.
Чи є тут люди? Які вони: добрі чи злі? Зрозуміють мене?
Я боялася відходити від крісла – а що, як воно зникне, і я ніколи не повернуся додому?
Мені почулося, ніби недалеко хтось сміється. Здається... чи ні? Не знаю, чи то від страху, чи від подорожі, та я заснула, міцно і швидко. Коли прокинулася, то побачила, що лежу на великому чорному шкіряному дивані. Де я? Все мені приснилося? Напевно.
Швидше відчула, ніж побачила, що на мене хтось дивиться. Я злякалася. З –за великої шафи на мене дивилася дівчина дванадцяти років. Звичайна земна дівчина.
Я вже подумала, що вся історія мені наснилася, чи я просто марила. Та все одно злякалася: ,, Де я?”.
- Не хвилюйся і не бійся, ти в безпеці, - сказала дівчина. Сказала? Але ж вона губами не ворушила.
- Ми вміємо читати думки.
,, Хто ми?” – знов подумала.
- Всі ми. Доречі, ти також вмієш, якщо дуже прагнутимеш.
- Я не можу, -подумала я, але зрозуміла, що змогла, бо знала, що каже дівчинка.
- Де я? Хто ти? І як мені повернутися додому?
- Ти в Ялмезі. Я Земля. А додому тебе відправить мій батько Рахаз.
В мене ще було багато питань, але дівчина більше не бажала спілкуватися. Це я розуміла, навіть не читаючи думки.
Хвилину Земля дивилася на мене ( звідки у неї таке дивне ім’я?). вже пізніше в мене виникло питання: як же я розумію дівчину, невже вона володіє українською мовою?
- Ні, вона не знає твоєї рідної мови. Просто мова думки єдина. Ти вважаєш, що навіть твої думки звучать певною мовою.?! Ні, це не так. Імпульси, які надходять до твого мозку – слова, картинки, які їх викликають – не знають мовного бар’єру. Ми просто зчитуємо інформацію, відомою нам мовою, але розуміємо навіть тварин чи комах .- сказав поважний чоловік, який з’явився не зрозуміло звідки.
- Я – Рахаз. Старійшина цього краю – планети Ялмез та всієї галактики, яка називається Казковою, і заразом тато Землі.
Чому Земля? Що за галактика? Що зі мною? Але стоп. Він все ж почув, чи то прочитав. Як же бути.
- Ти не хвилюйся, землянко. Ми не лихі і зла тобі не бажаємо. У вашому світі нас називають богами. Тут же ми просто ялмезці, люди, які знають трішки більше, ніж земляни. Половина з нас це атланти – жителі Атлантиди.
- Атлантиди?
- Так – так. Ця територія не зникла, а просто ми її перенесли на нашу планету. Тому скільки б ви не шукали зниклу землю, а не знайдете.
- А ви – атлант? – подумки запитала я.
- Ні, я корінний житель цієї планети. Розміщуйся зручніше, я тобі розповім.
Я тільки зараз зрозуміла, як в мене заніміло все тіло від незручного положення.
- Отже, - розповідав Рахаз, - багато тисячоліть тому ніде не було нічого. Панувало Ніщо. Одного разу Ніщо набридло бути самому. Це ж не цікаво і важко, коли ти один і нічого не має. І от Ніщо ( могутнє створіння) забажв, аби з’явилося Світло. Світло почало поглинати Ніщо, знищувати його. Така була його природа. Тому Ніщо мусив створити Темноту. Темнота і Світло зійшлися в рівному змаганні, кінця – краю їхній битві не було. Тоді три сили вклали договір, за яким зголосилися жити в злагоді. Світло забажав, щось творити, а Темнота – руйнувати. Ніщо був суддею.
Світло творило зорі, планети, комети, космічний пил, тобто створило космос(Всесвіт)...
Темінь мала ж утримувати рівновагу. Ось так з’явилися чорні діри, вибухи зірок, метеоритні дощі...
І кожна створена одиниця мала душу.
Саме тоді було створено три планети: Ялмез, Землю та Пекло. Дивні назви? Можливо, але вони досить ясно характеризують своїх жителів.
Ялмезці – це створіння, які керують творіннями світла. Вони мають дивні сили, які б на Землі назвали чарами. Читати думки чи літати для нас буденні речі( як у вас ходити й розмовляти).
Створіння Пекла керують творіння Темноти. Вони створені на противагу ялмезцям, тому і сили у них такі ж, як і у нас.
На Землі живуть нащадки ялмезців та пеклян, ті, які втратили свої сили, але живуть за законами Світла і Темноти. На одній планеті воюють дві сили. Туди навіть не втручається Ніщо, вважає, що це не його володіння. З часом були заселені ще деякі планети ( всього до ста), істотами, які не схожі на створінь Світла і Темноти, але все ж є їх нащадками: є люди –коні(кентаври), люди –птахи(янголи), люди –риби(зелені чоловічки) та до сотні інших. А ми – ялмезці та покляни – спостерігаємо за збереженням рівноваги.
Ти думаєш, звідки у вас взялися різні казки, легенди?.. в певній мірі все це відбувалося насправді. Наприклад Тридесяте королівство справді існує, а одного разу в Пеклі побував Данте Аліг”єрі. Тут бували відомі казкарі вашої планети: Андерсен, брати Грімм. А Леонардо Да Вінчі був ялмезцем.
А знаєш, що цікаво? Моя донька – Земля – душа вашої планети. Коли вона обурена, на планеті вирують стихії, їй радісно – усе спокійно та прекрасно. Вік моєї дочки такий, як і вашої Землі. Доки живе моя донька, доти житиме планета.
Я душа Сонця, душа всієї системи. Моя дружина – душа Місяця, що оберігає Землю. Ось так на нашій планеті живуть душі усіх творінь Світла – мільярди, а може й більше.
Всі земляни, які побували на Ялмезі, мають зробити для своєї планети щось величне, прекрасне. Як Геркулес, який вселив у людей віру в добро. Як Вашингтон, який стояв за демократію.
Ми назавжди для вас будемо богами, інопланетянами ( добрими чи злими), міфічними створіннями... але ми є! Ми живі, ми існуємо, хоч ви не вірите. Ми оберігаємо вас – своїх нащадків. І твоя мета, дитино, донести до землен, що вони не одні. Зробити так, аби добра та любові було більше.
Ти все дізналася, що тобі необхідно було знати. А зараз спи і ти неодмінно опинишся вдома.
...і я прокинулась. В себе в ліжку.
За вікном світанок.
До кімнати зайшла мама.
- Добрий ранок, Сонечко. Ти підеш до лісу як мала.
Я повернулася назад. Це звичайний холодний осінній вихідний ранок. Якби ж ти знала, мамо, що зі мною трапилося! Та я, поки що, нікому не розповім. Не хочу, аби мене вважали несповна розуму. З часом я напишу про це книгу або зніму фільм. Думаю, я можу зробити щось дійсно велике. А зараз я просто мала дівчина. Та починати творити добро буду прямо зараз.
- Доброго ранку, мамо! Гарно виглядаєш. Дякую, я піду до лісу. Та спершу поцілую тебе і допоможу по господарству, аби в твоїх очах вигравало світло, а не відбивалася втома.(Творити щось добре потрібно починаючи з дрібниць).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=160357
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 10.12.2009
автор: Ніка Мельник