Ідучи по малому, засраному мусором, бомжами, жадними маршрутчиками-таксистами, алкоголіками вокзалу можна побачити невидимий дим крізь листопадневе холодне сонце. Отак ішов я і думав собі, бляха-муха, скільки ж тут всіх одинакових людей, і всі крутяться на одному місці, а скільки тут різноподібної енергетики, і різноподібного менталітету. Я ж іду собі в кедах, джинсах, порватій куртці, чорній шапчі, а хто що вцьому бачить: бідного студента, алкоголіка-малолєтку, молодого інтелігентного хлопчину, ну це навряд чи, а там хто його знає, є ж чудаки на світі...А хто тоді побачить в мені арійця, європейця, українця чи навіть закарпатця? Ніхто, скажу я вам!
І от іду я, значить по тій срані, дохожу до автобуса, хочу сідати в нього, а там картина: в ньому вже розсілися, розляглися чоловік 35-40, я роздумував, чи сідати в нього чи піти фукнути ще каву... Після хвилинного роздуму ситуація сама вирішилась – автобус вирушив з місця, хитаючись по бокам зі своєю надмірною вагою, закриваючи дверцята на ходу, і прищепуючи ними якогось п’яного брудного, неголеного вонючого дідка. Звідки я знаю, що вонючого? Я це бачив, бачив як його вонь дула з нього, просвічуючись на сонці, так само як той дим. А може то був не дим, а той бруд, яких дув від брудної вокзальної швалі, мабуть так...
Після кави і трьох сигарет приїхав другий автобус. Блядь, подумав я, та він же жовтий, прям таки мій улюблений колір. Їдемо, значить після 35-ти хвилинної зупинки ми на Вишково. Сидить там у ньому чоловік 20 і думають кожний про свої дурниці в голові, хтось навіть намагається спорити між собою, щоб зробити революцію, так принаймні революцію в цьому автобусі, чи то навіть революцію в самому собі, хтось везе з собою щойно куплені курячі стегна, і вже думає, як їх буде жерти, сука, обжиратися генетично модифікованими продуктами, щоб їх потім висрати, а всю генетичну модифікованість залишити в собі, щоб приблизити кінець світу. За вікном люди землі орють, будинки будують, стакани перевертають, а він, курва, знищує сам себе, і ще й дістає з цього задоволення. Як його назвати - камікадзе? А хуй там! Камікадзе хоч комусь робить добре, та ще й видовище робить. Ні, камікадзе - це дуже сильні і розумні люди. Я їх поважаю і трохи заздрю, нелегко бути камікадзе.
А ті двоє сидять ззаді теж сільські «псевдокамікадзе». Двадцяти-двадцятидвохрічні юні заробітчани з пачкою синього «Честерфільда» в кармані, прокуреними зубами, лисими головами і повними карманами дурних папірців, себто грошей, як вони їх називають, повертаються додому на тиждень з тяжкої праці, щоб їхати додому, пройобоючи ті брудні папірці на вонюче слабе пиво, палену голілку і малолєтних тьолок. А церез тиждень знов на роботу, блядь, бетончик мішати, чи стіни штукатурити. Нє, стіни штукатурять ті що старші за них на років 10-15, тобто майстри, сука, як їх називають. В тих уже трошки інший менталітет. Вони, блядь ідуть на роботу, нажираючись по дорозі, і , значить, приходить п’ятеро бодунів на об’єкт, зразу просвічуючись хто вони такі перед прорабом. І бухають там три місяці, в перекурах, між бухлом ліплячи йобану штукатурку на стіни. Потім їдуть додому, пропиваючи останні гроші, якщо вони ще залишилися з пачками чарвоних «Прилук» в кармані за гривень і сімдесять кіпійок. Кажуть вдома своїм зажирівшим дружинам - Блядь, жоно добра, ті прораби, падли, взагалі охуїли, не заплатили нам за роботу, а ще й рекет по дорозі нас зафукав, отож прийшли ми такі сині, немиті. Все, не їмо вонючі курячі стегна!!! Дітей забираємо з коледжів і училищ, і так, суки, глупі, тільки гроші просирають на дорогу, а толку з них нуль, підуть зі мною на роботу на наступний сезон.
А вони, тобто їхні діти, й дійсно суки. Ходять собі на пари, пишуть конспекти, протирають штани в аудиторіях, а через п’ять років, чи то навіть через два-три думають, що вони спеціалісти. Непотріб вони, яким кишить наша держава. Одиниці з них шось шарать і роблять добру справу собі і державі, насамперед собі, прям таки, як напис на дверцятах туалету в общазі: «Не наєбеш-не проживеш». І от їде всім цим наповнений автобус. Нє, там є ще я, непонятний, дивлючись у вікно і міцно тримаючий в руці відпиту пляшку «Кока-коли», і водій, тримаючи і крутячи кермом величезного діаметру, і підстрибуючи на кожній маленькій ямі. Бляха-муха, думаю я, його не ковбасить так підстрибувати цілий день і кожен день?, він мабуть і у ліжку увісні так підстрибує... Він тримає в зубах напівскурену сигарету, скурена частина з якої вже ледь-ледь тримається на ній, і здається, що вона зараз упаде, і перетвориться на попіл, якого безліч під його ногами та на них. Звідки я все це знаю, дивлячись у вікно? Знаю, бо бачив це сотні раз, а таке ніколи не змінюється. Ніколи не змінюються колір того диму, не зміниться цей автобус на інший, не зміниться смак тих курячих стегон, не зміняться зачіски юних заробітчан, не зміниться перегар з писків майстрів. Хоча в нас в країні і період змін, та все це не зміниться.
листопад 2008
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=149034
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 09.10.2009
автор: Елена Бриаторе