трошки світу навкруг, або кастровані коти хочуть свободи:)

Закінчувався  недільний  день,  небо  нагадувало  букет  літніх  квітів  –  неймовірні  барви  танцювали  на  хмарах  створюючи  ілюзію  марсіанського  заходу  сонця…
Переливи  лілово-цикламенового  вітру  з  легким  бузковим  відтінком  зачаровували…
Після  дощу  місто  дихало  свіжістю  і  трішки  холодом,  у  калюжах  віддзеркалювались  клапті  неба,  від  чого  здавалось,  що  все  навкруг  викладено  барвистою  смальтою,  рівність  якої  час  від  часу  порушували  горобці,  що  полоскали  пір’я…  
Закінчувався  день  –  відчуття  внутрішньої  пустки  наростало,  ширшало  і  більшало  від  вечірнього  холоду,  займаючи  весь  простір  мого  «я»,  навіть  не  думаючи,  що  я  б  сама  воліла  заповнити  ті  сторінки  своєї  книжки,  сама  б  написала…  Але  вечір  не  дає  такої  можливості,  ізольовує  мене  від  мене  ж  самої  в  мереживі  стареньких  вуличок,  що  тонуть  в  квітах  –  кущах  жасмину,  ромашок,  люпину,  трояндових  зарослях,  що  пахнуть  солодко  і  п’янко…
Темніло…  Знову  збиралось  на  дощ…  У  кожному  подвір’ї  сидів  кіт,  що  споглядав  на  рух  там,  за  фірткою,  де  для  нього  починався  зовсім  інший  світ  –  вільний  і  загадковий,  світ  руху  автівок  і  цокоту  підборів…  Шкода  мені  кастрованих  котів,  які  все  життя  сплять  в  ліжку  з  хазяйкою  і  ніколи  не  виходять  за  межі  двору…
Не  було  чути  пташок  –  жодного  звуку,  жодного  поруху,  лише  галоп  дощових  хмар  на  небі,  чорнота  якого  поїдала  всі  та  барви,  якими  милувалась  я,  якими  милувались  коти,  якими  милувалась  та  холодна  вечірня  тиша…
Не  могла  дочекатись  вечору,  аби  чимскоріш  лягти  спати,  а  потім  чекала  ранку,  година  за  годиною  дивлячись  у  вікно  і  зиркаючи  на  годинник  –  чи  ще  не  час  вставати…
А  потім  чекала  полудня,  щоб  поїхати…  Втекти  від  усіх,  туди,  де  я  себе  добре  почуваю,  туди,  де  все  моє  –  якесь  по  особливому  близьке,  туди,  де  легко  дихати  і  думки  завжди  радяться  зі  щастям  перед  тим,  як  прийти  в  голову,  туди,  де  я  вільна  і  в  праві  робити  все,  туди,  де  я  можу  бути  собою…Втекти  в  місто,  де  я  щаслива…

***
Місто  засинало…  Посміхалося  одинокими  зорями  на  бруківці,  наспівувало  пісні  Сінатри  біля  Діани,  пило  пиво  і  спостерігало  за  переможною  ходою  червневого  вечора,  що  входив  в  місто…
Обриси  катедри  тонули  у  вечірній  імлі,  яку  пронизував  запах  кави…
Я  просто  йшла  –  навіть  не  знаю  куди.  Гуляла  старими  вуличками,  дивилася  як  камінні  долоні  наповнюються  жовтим  світлом  ліхтарів,  як  сотні  людей  шпацерували  вступаючи  в  чужі  сліди,  як  коти,  сидячи  на  підвіконниках,  дивились  на  захід  сонця…
Потім  їла  полуниці  –  соковите  червоне  щастя  з  присмаком  спеки  і  теплих  літніх  злив…  Знову  йшла…  Поволі,    не  кваплячись…  Дивилась  як  тікають  по  коліях,  немов  по  артеріях  міста,  старі  трамваї,  без  яких  було  б  напевне  нецікаво…  
Намагалась  заповнити  день  кольором,  розглядаючи  квіти  у  вазонках,  ловила  звук  слухаючи  «Вальс  бостон»  в  переході,  ловила  смак  полуничного  відтінку,  ловила  рух  з  тріпотіння  крил  голубів  біля  оперного…
Минав  ще  один  день…  День,  наповнений  безглуздістю  і  бездіянням  –  аж  соромно  перед  собою…
Потім  час  тягнувся  «За  кулісами»  -  у  тумані  тютюнового  диму,  стуку  більярдних  куль,  дзвоні  келихів.  Сиділа  з  друзями,  якось  так  дико  почувалась  –  чи  то  від  надміру  поглядів,  які  роздягали  мене    -  кого  кого,  а  представників  протилежної  статі  там  було  95%,  до  того  ж  не  було  крім  мене  і  Нати  більш  нікого,  хто  б  віднісся  до  осіб  жіночого  роду,  чи  то  від  небажання  щось  пити…  Дивна  картина  –  всі  веселі  і  розкуті,  а    я  цмулю  виноградний  сік  і  час  від  часу  перехоплюю  погляди…  Кількість  поглядів  стає  доволі  нестерпною,  при  тому,  що  я  чомусь  завжди  відчуваю  погляди,  які  викликають  дискомфорт,  тож  починається  розмова  з  одним  з  друзів,  яка  плавно  переходить  в  пропозицію  взяти  пляшку  вина  і  поїхати  додому.  На  тому  розмова  добігла  кінця.  Ні,  вина  ніхто  не  брав  –  почалась  інша  розмова,  з  приблизно  таким  же  кінцем,  потім  ще…  Потім,  наслухавшись  який  я  чудний  співрозмовник,  і  що  зімною  хочеться  не  тільки  говорити,  мене  то  дістало  і  було  прийнято  рішення  викликати  таксі  і  їхати  додому,  поки  я  не  втратила  рештки  позитивного  настрою  остаточно…  
Вперше  сиділа  на  задньому  сидінні  автівки  –  завше  люблю  бачити  дорогу,  а  тут  було  бажання  лягти  ззаду,  заховатись  від  усіх  і  «шукайте  мене  вчора».  Вітер  через  відкриті  вікна  куйовдив  волосся  і  нагадував,  що  час  спатки…  Тож  дивлюсь  на  годинник,  розумію,  що  половина  третьої  то  не  найліпший  час  для  писанини,  вирішую  вимикати  ноут  і  дописувати  думки  завтра  зранку,  попередньо  побажавши  всім  гарних  і  спокійних  снів)))
                 ***
Ранок  мав  якесь  блакитне  забарвлення  –  чи  то  постіль  в  ромашки  вплинула,  чи  небо  кольору  моєї  постелі…  Хто  зна….  Жодного  бажання  вставати,  навіть  найменшого  –  а  нащо?  Немає  куди  поспішати,  мене  ніхто  ніде  не  чекає,  жодних  справ…  Тож  лежу  і  думаю  про  те,  що  час  робити  каву,  приводити  себе  до  ладу  і  їхати  в  центр  –  посидіти  в  «Лівому…»,  кинути  цю  писанину  у  всесвітнє  павутиння,  відписати  друзям  і  знайомим,  дочекатись  вечору  і  знову  милуватись  вечірньою  тишею,  що  гуляє  під  руку  з  зорями,  що  падають  на  брук…

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133197
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 09.06.2009
автор: ameli-meli