Із краплі, з одного зернятка,
На підвіконні виросло малятко.
Чи дерево, чи то прутина,
Та ще й тонке як павутина.
Потягнулось до віконця,
Щоб наблизитись до сонця.
Промені тепла спіймати,
Та корінням обіймати - Землю,
Наче рідну Мати.
Потім підросло, й нівроку,
Може рік, чи більше року.
Десь в дворі, Господь лиш бачить,
Місце те - важливе значить.
Посадив Дід ту рослину,
Ще й обходив, як дитину.
Десь пригрів, дивись - полляв,
Одним словом - доглядав.
З того паростка зростало,
З часом сили набирало - Дерево,
Зросло високе.
Дивлячись, раділо око.
Дід той з часом, світ покинув,
Вік пройшов, та він не згинув.
Світ погас , закрились очі,
Все - попереду лиш ночі.
Залишив старезний Дід,
Після себе дивний слід.
Яблук, абрикос чи вишні,
А можливо і горіх,
Щоби втішити Усіх.
В. Небайдужий. 2024 .
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010762
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.04.2024
автор: Небайдужий