Ми їхали разом тоді електричкою,
Згорав я від крові прибою до скронь.
А ти усміхалась. Та прісно, за звичкою.
Тебе спантеличив зізнанням, либонь...
Останні акацій ванілеві китиці
З-за вікон вагону ряхтіли бігцем –
На них ти гляділа, аби не сліпитися
Юначого серця бенгальським вогнем.
Голублячи руку твою непоквапливо,
Благав, щоби миті сповільнили біг,
Аби милуватися взором привабливим
Подовше в дорозі тій сонячній міг.
Між гулу та сміху сірів у мовчанці я,
Вчував, як рогівки вже туга шкребе.
А миттю спинився наш потяг на станції,
Щоб навіч востаннє побачив тебе...
Все сняться поету акацій тих китиці,
Як ніжив кохану долоню тихцем,
І ти відверталась, аби не сліпитися
Розбитого серця бенгальським вогнем.
[i]02.ІІІ.24 р.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007472
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.03.2024
автор: Прозектор