Стелиться стежина полями, лугами.
Біжить попід річку , аж ген до села.
Я по ній ходила босими ногами...
То була найкраща у житті пора.
Та стежина люба , та стежина мила!
Тут моє дитинство всміхалось колись...
Згадка моє серце вщерть заполонила
Й непрохані сльози рясно пролились
Привела стежина додому, до хати,
Що , мов сиротина , стоїть серед трав.
Та вже не зустрінуть ні батько, ні мати,
Бо Господь до себе їх давно забрав.
Шелестять привітно берест і калина,
І розлога груша... Їй вже стільки літ!
Під нею збиралась вся наша родина,
І від щастя того веселішав світ!
Похилилась хата, облупились стіни,
Стоїть самотою на краю села.
В ній пустка вселилась , у кутках присіла,
Крає болем серце тишина німа.
Зайду я до хати , розтривожу душу...
До старих одвірків чолом прихилюся,
Поцілую стіни , з них пилюку струшу,
І у ріднім домі Богу помолюся!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006963
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.02.2024
автор: Калинонька