Край лісу, на дубі у старому дуплі жила синичка. Вона завжди була весела, хитра і помітно смілива. Її так усі друзі й називали Сміленька. Всі синички іще відпочивають у дуплі, а вона щоранку перша випурхне і радо присяде на гілочку, співає,
- Цвінь- цвірінь,цьвінь - цвірінь.. цвірінь, цвірінь, цвірінь.
Їй подобалося співати, в цей час здавалося і вітерець вщухав на якісь миті. Цю пісню слухав ліс і усі хто в ньому живе.
За кілька хвилин, вже поруч з нею друзі. Радо цвірінькаючи, розліталися в пошуках сніданку. Їли синички, хто що знайде. Хто комашок ловив, чи знаходив гусінь. А хтось із них любив поїсти зерняток, чи лісових ягід.
Добре, веселіше весною і літом, адже легше знайти харчі.
Сонечко сходило і заходило , минали дні і ночі. Усі синички трудівниці, вони завжди роблять запаси на зиму. Ховають зернятка трав, соняха та ягоди у своїй схованці, чи в дуплі.
Давно минула весна , за ним і літо. Уже й пізня осінь, лякала прохолодою і затяжними дощами. Синички юрбою ховалися в дуплі. Інколи усім і місця не вистачало та синички не покидали подружку. Недалеко знайшли старе дупло білочки, там і ховалися від негоди. Вночі, щоби в дуплі було тепліше спати, тулилися одна до одної.
Одного ранку, синичка хотіла випурхнути з дупла. Та вона лише на мить висунула голівку, як на неї посипав білий - білий сніг. А вітер наче навмисно повіяв сильніше, здійняв сніг і сипнув їй у очі.
-Ой – ой та що ж це, - здивовано процвірінькала вона.
- Ух- ух- і чому так холодно стало, це напевно вже зима.
Пригадала синичка, як мама їй про зиму розповідала. Але ж мама залишилася в іншому лісі. Їй стало трохи сумно. Та пригадала мамині слова,
- Ти сама маєш вирішити,чи летіти тобі в інший ліс, чи залишатися зі мною.
От вона і зробила свій вибір. Ні все добре, подумала синичка, справлюся, я уже доросла.
У цей день й ще декілька днів підряд, зранку було холодніше,а вдень виринало сонечко. І під теплим сонячним промінням, частина снігу розставала, синички знову вилітали з дупла. Цілими днями в пошуках їжі. Поки є можливість політати, щоб надовше зберегти запаси. Адже зима тільки прийшла, попереду багато холодних, сніжних днів.
Вранці Сміленька намагалася швидко поснідати, потім підбадьорювала подружок, біля дупла наспівувала любиму пісеньку.
Зимові дні короткі, тому синички, більше часу проводили у схованках.
Одного ранку Сміленька лише виглянула з дупла, як миттєво, в супереч її бажанню, вітер здійняв крильця і вона кубарем полетіла вниз. Опинившись у снігу, намагалася вибратися, злетіти.
– Цвінь- цвірінь! Ой, як же холодно, що ж це я. Цвірінькала пташечка.
-Ні- ні, я сильна! Я маю вибратися звідси. І чого цей вітер такий злий?
Вона постаралася випурхнути зі снігової облоги, їй це вдалося зробити. Хоч ледь - ледь, але втрималася на першій же гілочці. Вітер здіймав її пір’ячко, ніби спеціально намагався її скинути в сніг. Її лапками міцно трималися гілочки, в протистоянні з вітром, тіло ніби кам’яніло. Хоч їй стало трішки страшно та не втрачала надії повернутися у дупло. Раптово перестав йти сніг, а вітер,то ніби десь дівався,то віяв з новою силою. Саме у цей момент коли вітер вщух, синичка перелітала з гілочки на гілочку і нарешті сховалася в своєму дуплі. Розбудила подружок, попередила, що надворі знову випав сніг і віє занадто різкий, холодний вітер. Вони поснідали зернятками і знову занурилися у сон. А Сміленька не вгомонилася, випурхнула з дупла, всілася на найближчій гілочці. Кілька раз цвірінькнула, звернулася до вітру.
-Гей сміливець, вгомонися, між снігів ляж, притулися….
Будь добрішим і теплішим, розкажи, чому так злишся?
Але вітер знову налітав, хотів її скинути. Вона наполегливо, іще два рази повторила ті слова, в надії, що все ж він її почує.
Раптово й справді, вітер вгомонився, почула його тихий шепіт,
-Та мені сумно, я один, тому й розгулявся. Як з неба сніг летів, було веселіше. А ти хіба не любиш літати?
- Цвінь- цвірінь! О,що ти?! Я дуже люблю літати, це ж так приємно,відчуваю задоволення. Та й, як не буду літати, то пропаду. Мені ж щодня треба шукати харчі. Слухай вітерцю.Ти зараз тихенько вієш і мені не так холодно. А давай дружити. Щоб тобі не було сумно, я співатиму, а ти слухатимеш і потихеньку розвіюватимеш мій спів довкола. Усі хто в лісі будуть слухати, думаю їм сподобається мій спів. Знаєш в інші пори року я частіше співала, бо ж було тепліше. А взимку в лісі птахів значно менше та й холодно, тому, хто не полетів у вирій, рідше співають.
-Ну гаразд, у тебе й справді гарний голос, співай я послухаю.- погодився вітер.
І синичка так зацвірінькала мелодійно, ніжно, що вітер зовсім притих.
Вона подумала, що він заснув. Та лише замовкла, він відразу протяжно, тихо їй прошепотів,
-Ой, як же ти гарно співаєш. І справді мені на душі стало трохи веселіше та спокійніше.
-Слухай вітерцю,а в мене ж і подружки є,вони теж сппівають гарно. Я їх покличу, почекай.
Через кілька секунд з’явилися синички і вони, одна перед іншою, заводили свою пісню. Вітер уважно слухав, був дуже задоволений, прошепотів,
-Ну гаразд, мені сподобалися ваші пісні. Я згоден щодня їх слухати.
-То ми будемо дружити? - Запитала Сміленька.
-Так – так, будемо дружити. То зараз уже летіть, шукайте харчі. А завтра, я знову прилечу до вас.
Від того дня в лісі спокійніше. Інколи з хмаринок сипав сніг, вітер не наважувався порушити своє слово. Він тихенько віяв, слухав пісню синичок і розносив той спів по всій окрузі.
14.12.2023р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001787
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.12.2023
автор: Ніна Незламна