(У пам'ять синам, загиблим за Україну)
Знов прокидаюсь серед ночі
І бачу батьковії очі
В вікні, де все свіча горить
Кричу, стучу, а він мовчить.
Не чує! Ніби у задумі,
Чи уві сні, у мареві доріг.
Років, дощів,
А може, у пустелі душ людських?
У безвісті пустих сердець?
- О тато, тато, я вернувсь!
До тебе вітром доторкнувсь,
Дощем грози, сльозу пролив,
На руки твої.
Як ти вчив, до серця серцем притулюсь.
Я птах! Та скоро повернусь, людною.
Аби діждався. Того,
Хто сподівався тобі, матусі дарувати
Чарівну квітку в Божім раї.
На Україні.
Та немає!
Нема тут раю!
Бачу я, як і тепер ота змія
На серці тих, кого кохаю.
Чи Бог є там ? А чи немає,
Його у Раї, на землі?
А може Бог, як ми, малі, ‒
Малий, заляканий в неволі?
О тату, тато! Я ще тут.
Перед тобою на колінах!
Та час ізнов летіти в путь.
Піднять на крилах Україну!
Дивацький сон. Бо він не мій.
Він того сина, що загинув!
Ота, скривавлена дитина
У нім озвалась до батьків.
До душ людських, почуте спів!
Відчуйте душу, щире слово.
А то загралися у змову. Та зраду
Й думаєте знов, що то вода, тече,
Не кров!
Дітей святих,
Що віддали,
Життя своє за Україну!
Яку ви з Світом пропили..
Та з Путіном, яку в Руїну
Своєю підлістю звели
Та хоч велика ота змова
Та прийде більший їй кінець
Зруйнує Вас народне слово
І воля душ і міць сердець!
Ан. Бук-Стефко
Щемно... з надією! Але "стучать" 
