Прийшла "похоронка",
вже сина немає...
Де його могилка
матуся не знає...
Життя зупинилось,
загинув синочок...
Ні, це не приснилось,
і повний був розпач...
Залишила хату,
і двір залишила...
Пішла в світ за очі
шукати могилу...
Дійшла вже до річки,
для чогось спинилась...
Ступила два кроки,
й води вже торкнулась...
Та раптом почула
рідний голосочок:
"Не треба, бабусю,
я сина синочок!"
Вона аж здригнулась,
і мало не впала,
назад озирнулась,
як вкопана стала...
Зі шляху до неї
маленький біг хлопчик,
вона придивилась,-
невже це синочок?..
За хлопчиком гарна
спішила дівчина...
"Пробачте, - сказала,-
я сина дружина!
Не встиг познайомить,
ну так уже сталось,
на фронті, звичайно,
ми з ним об"єднались!"
І мати спинилась,
до жінки вернулась,
про все розпитала,
і їм усміхнулась...
З тих пір ці дві жінки
вже не розлучались,
онук і невістка
у неї остались...
Змінилось життя їх,
добром засвітилось,
страждання і болі
в минулім лишились...
