Останні яблука упали,
Дивлюсь на яблуню: стара.
Уже нема бабусі Дусі,
Що деревце це зберегла.
Колись ми звалися сусіди,
Ще жили у однім дворі.
І готувала нам обіди
Бабуся з щедрої землі.
Для нас вона була як рідна,
Тримала пульс на кораблі.
Вставала рано, йшла у роси.
Прокинусь - риба на столі.
А пиріжки зі стиглих яблук,
Торти, обійми, кава, чай…
Вона могла все зрозуміти,
І всім підставити плеча.
А як інакше: Мудрий Вчитель!
І вам секрет не відкривать,
Казала так: кожну дитину
Навчися серцем відчувать.
Бо що дитина – новий ключик,
Де на душі висить замок.
Як не змогла десь відімкнути,
Погано вивчила урок!
Останні яблука упали,
Прийшла ж бо осені пора.
Нема моєї бусі-Дусі…
Лиш згадка – яблук дітвора.
Прекрасний вірш-спогад.
Фіалочко, а як Ви дивитеся на такий варіант останньої строфи:
Останні яблука упали,
Прийшла ж бо осені пора.
Нема моєї бусі-Дусі… Доросла стала дітвора
Дякую, пані Ганно. ЇЇ дітвора вже дуже давно виросла, деяких не має... То вона велика довгожителька. Тай в останньому рядочку йде мова про яблучка. Ми яблуню омолодили і цьогоріч рясний врожай яблученят-діток яблуні!
Гарні спомини про бабусю, яка залишила яблуневий спадок. Написано з любов'ю, душевно і зворушливо. 
