Заростає шлях до хати,
Там де верби і дуби.
Де чекає мене мати,
Де читати я любив.
У саду, старі дерева
Вони бачили багато.
І мене малого в ревах,
Заховавшись поза хату.
Помічали вони завжди,
Хто приходить, що несе,
Радість, горе, негаразди.
Вони бачили усе.
А калина червоненька,
Й досі родить під городом,
Лікувала мене ненька
Нею часто від хвороби.
Стежка з лісу визирає,
Заховавшись у траву.
Й досі соловей співає
Криє тишу лісову.
А ось тут, на цьому місці,
Я ніколи не забуду,
Ми колись давно в дитинстві -
Будували "халабуду".
Скільки часу має шлях,
А уява розтавляє,
Всі деталі по місцях.
Все, що бУло пам'ятає.
Кожне дерево в саду,
Кожну втоптану травинку.
Я по пам'яті знайду,
Кожну пляму, на будинку.
Повернутись би на хвильку,
В ті казково теплі дні.І
Ну хоча б до понеділку,
Можна навіть у ві сні.
Спогади ворушать душу,
Про мій рідний серцю край.
Знов я звідси їхать мушу,
Але ти мене чекай...
Рідні куточки і дитинство завжди повертають нас у солодкі спогади і гіркі розчарування, що не вернути уже нам ніколи ті неповторні часи! Зворушливий вірш!
Душевно і ностальгічно.
