вона приймає моє кохання
так звично, немов облизує губи.
вона вся аж до кінчиків пальців впевнена,
що так і повинно бути.
мій розум кричить: щось не так!
чому вона кліпнула оком?
відповідаю: а чим їй кліпати?
мій розум – такий дурний,
що навіть ніколи не бреше,
й щоразу, коли її обіймаю,
згадую вислів про смерть,
і пам'ятаю про неї.
вона, безперечно, погана дівчина.
погана, погана! чому ж я про неї мрію?
я навіть не впевнений, що не сплю,
коли сам себе запевняю, що в нас – кохання,
лиш не так називається. але як? погана.
та коли ніч, і я сам, і не можу спати,
телефоную до неї. вона мене заспокоює.
– так заспокоює, ніби вкидає мене
до лотерейного барабана,
і довго його обертає. всі мої почуття
вмикаються тоді, мов електроприлади,
і волають про замикання: це – щось таке, як смерть,
– мене це лякає часом, а часом дає заспокоєння.
– це я так намагаюся пояснити моїй душі,
чому я тягну її, бідну, цим кам'янистим шляхом.
мій недовірливий розум волає: тут щось не так!
ще він мені підказує не брехати. я й не брешу:
щоразу, коли її обіймаю, згадую: все – минуще,
– і ще багато чого жахливого – й знов забуваю
bad girl, rainbow
https://www.youtube.com/watch?v=sV3vPZHCc4k
