Розповім тобі дивну казку,
що мене розбудила зранку,
вона сіла на край фіранки
й гріла ніжки ввімкнувши праску.
Варіант, як мені не дуже
бо ж рахунки прийдуть на світло,
але раптом усе розквітло,
на платіжки лягла байдужість.
Поливала на вікнах квіти,
малювала сердечка й стріли,
потім ближче таки підсіла,
пила каву... і ми, як діти
реготали на кухні нишком
про амурні буденні справи...
Вона трішки хотіла слави,
щоб про неї писали в книжках.
Я їй дала маленьке слово,
що колись у віршах напишу
про казкову любов і лишу
всім на згадку ось цю розмову.
Казка мріяла про акторів,
вибирала сюжети вперто,
дивувала її відвертість
і мрійливість отих просторів.
Дарувала слова тендітні,
загортала в долоні ніжність,
в ній була неосяжна вічність,
що теплом зігрівала літнім.
Як на мене - амурний геній,
а не просто ранкова казка...
Десь по черзі вмикались праски,
у віконцях зникала темінь...
