Сьогодні вкотре били Василя* … За що?
Знеславив, замахнувся на «святе»!?
Оте «святе» сичало мов змія.
Де ж голова? За стінами Кремля …
Убито юнака за це …
Убитих у землі - не лічене число.
Їх там не поховали. Їх оплакали снігами.
Таке у нелюді ганебне ремесло.
Василь знайшов. Його тоді ногами …
Отак прожити двадцять з чимось літ,
Ледь-ледь торкнути поетичне слово,
Лише відчути, як сміється світ -
Для України це все так знайомо …
Читає учень Симоненкові вірші …
Задали знову, як здолати втому?
Малий, у тих віршах частиночка душі,
Його любові, страченого дому …
Там молодість, затоптана у сніг,
Там рідне, наше, вдавлене у кригу,
Вірші юначі - наче оберіг,
Схотів би, помістив в одну маленьку книгу …
Не хмурся, він тебе би пожалів,
Сказав би: друже, вибач, не хотів
Тобі таку створити я проблему.
Маленький вірш. Не встиг цілу поему …
*Василь Симоненко
то треба мабуть у неї зануритися ... там стільки творів, що більшість навіть не чула ... Але тут мабуть загальна проблема - у нас вчитель в останню чергу ... нема пріоритетності професії ... і справа не лише в грошах ... справа у повазі тому і важко йому ... та ще й треба витерти усю цю нав'язувану століттями другосортність ... а вона ж у батьків ... і така дитина приходить до школи ((((
дякую ... я ще напишу ... маю такий настрій
