Мені скажуть: "Не вмієш писати залиш це усе!
Які вірші, поезія? Кинь! Це, бо часу затрати!"
Що ж робити мені коли пустка у серці живе?
І лиш тільки віршами про неї я можу сказати.
Що ж робити мені коли я безнадійний поет?
Непідвладна навчитись писати я грамотно вірші
Мій невдалий нехай, але серця кривавий куплет
Тільки він у мені і нехай ви напишете "гірший"
Я не вмію вдавати, брехати собі що це я
В бездоганних рядочках, які відзеркалюють риму
Бо строкатою була душа ще з дитинства моя
І такою помре, краще бути собою (без гриму)
Я не хочу блукати між слів, що чужії мені
Бо для серця мого це ще гірше ніж просто в'язниця
Краще стати німою навіки в нічній сивині
А ніж бути рабинею там де я буду безлиця
Ви пробачте мені, я молю! Але я не поет!
Я лиш тільки миттєвість душі відірвана від плоті
І нехай мій корявий допоки живий ще куплет
Дотліває холодним рубцем на святім ешафоті
Сподобався вірш, висловлює думки багатьох з нас, кого зачепила "творча відпустка". Перечитав коментарі і думаю, що перші поети теж не творили шедеври, але їхні твори стали класикою, тому що щирі. Зараз багато хто пише досконаліше від них, але суть вірша у бажанні передати почуття, виговоритися, а вже в ког як це виходить, цікаво чи не дуже - то на розсуд читачів.
Зі святом вас!
Чомусь на думку прийшли слова Ліни Костенко: " Поезія - це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі..." Наталочко, у тебе чудово виходить торкнутись душі.
Вірш це згусток емоцій застиглий в римованих словах, це частинка душі, що прагне викричатись, сформувати за допомогою слів щось далеке і неосяжне, невловиме.. Цей дар дається далеко не кожному, і втебе він є.
Наталочко, мені знайомі Ваші роздуми, бо частенько сама так думаю. Але коли душа просить поезіїї, не слід їй відмовляти, тим паче поезія лікує... Вірші від душі прекрасні, навіть якщо й є чиїсь більш грамотні та вишукані. Поезія вічна, хто б там що не говорив...
Спасибі Галю) Не відмовляю душі, бо вона останні роки не просила, а вчора захотіла)Так є речі які ніколи не помруть, поезія це саме то.Дякую і зі святами
Пишіть! Творіть! Знайдіть себе у вирії життя...Бо інколи й слова присоть частинку щастя. Що на душі, не втримати в собі,тож хай пізнає світ і найщиріші друзі!
Удачі Вам! З Водохрещем Вас!
якось хтось закинув в одну із груп у ФБ поезію Ліни Костенко. адміністратор видалив і зробив зауваження, що спільнота створена для обговорення актуальних тем міста, а не для поетичного спаму. кожен зі свого боку правий, але під постом розгорілася дискусія, і один із коментаторів написав, що мовляв, поезія себе вже давно віджила, що то лише відлуння минулих століть, нічого нового вже не скажеш, а якщо й скажеш, то не варто використовувати для цього поетичну форму. до речі, той коментатор - знаний у нас журналіст, освічений, авторитетний. багато хто з ним погодився. може, років 6 тому з ним погодилась би і я. але не тепер. твої рядки мені про це нагадали
розумію, чому ти написала, що не знаєш, яку відповідь дати ))))) що я хотіла цим сказати? певне, те, що ти сказала у своєму творі - такі «непоети», як твоя героїня, не намагаються створити якийсь мистецький шедевр, а відобразити те, що в душі. слово саме проситься, тож тамувати його, ховати - марно. тому мені важко зрозуміти тих «модерністів», які карколомними поєднаннями звуків шукають нові форми, щоб стати унікальним, випендритись. коли ж говорить душа - тсссс... то не мистецтво, а саме щастя, або... біль
Не знаю шо сказати, бо сама бачиш скільки мене не було тут) Чесно я вже думала нічого не напишеться 2 роки слів звязати не могла до купи,тим паче не вчуся не вдосконалююся у Слові. Тому експертом мене не назвеш.Пишу так я відчуваю)😊Тому і немає що сказати)
А щодо моєї думки: читати вірші з ідеальним грамотним набором слів не получається мені, бо таке враження що над ними сидять як над матиматичними рівняннями, вони не чіпають мене)І насправді не ідеальні вони( хіба що форма і правопис)- в них не те що емоцій в них душі нема, і це сумнівно назвати шедевром)Якщо в словах немає почуття, грамота йому не допоможе)Це подібне до людини у якої немає серця, то наврядче гарний вигляд і краса її врятує)
От ти коли пишеш (хоч тисячі нікнеймів собі попридумуй) і так упізнаю що ти написала от саме це люблю коли за словом впізнаєш поета відразу, значить висновок- слово яке дарує емоцію і живе) О це для мене шедевр) Решта, якщо чесно насправді можна навчитися, виробляючи навик, звичайно якщо хочеш)
А щодо до останього твого речення: краще не скажеш.Люблю!🥰
і все ж у нас трохи різняться погляди на саме сприйняття поезії. так виходить у тебе, що грамотність - вихолощена бездушність. а хіба неграмотного льоду мало? нехай поезія - світло, тепло, любов, чиясь відкрита душа; ти читаєш і йдеш до нього шляхом-словами, а тобі шась - друзка в око - помилка! а ще одна - цвяхом в ступню, а інша - різкою по жижках! ти не хочеш зважати на них, бо ж основне те, що ти йдеш до того світла, а вони ж таки є. нехай не смертельно, але ж неприємно, дратівливо. ти намагаєшся муху з ока дістати, а тобі: то мої мухи, не хочеш - не ходи тут, якщо хочеш мого світла, то терпи
звичайно що у нас різниться багато)І це добре) Всі ми порізному і маємо сприймати)А неграмотного льоду ще більше ніж грамотого, це вже від людини залежить)Головне щоб при цьому всьому не втрачалося бажання творити)