|
Пеший день зими… Сонячний ранок... У повітрі відчувається легенький морозець. Голі дерева й кущі.... і на клумбі жовті хрезантеми, все покрите інієм. Рита поспіхом пройшла біля клумби, але тут же на мить зупинилася, звернула увагу на жовті хризантеми. Чи забули про них, дивно, хай би у вазі потішили чиїсь очі, шкода бідолашних. При вході привітався охоронець. Вона, як старому знайомому, у відповідь підняла руку,
- Доброго ранку! І зайшла в офіс.
Привітавшись з коллегами, зняла з плечей в`язану червону шаль і демонстративно, любуючись нею, повісила на спинку свого стільчика. Округлилися очі, розчарувано позирала на всіх, чи сліпі, хай йому грець! Що то за робота в банківській сфері, весь час зайняті. Хоча б хтось один та щось сказав, сама ж зв`язала, ще й такими чудовими квітами. Знявши чорного кольору осіннє пальто, кахикнула. Але ніхто не звернув уваги. Вадим - програміст, майже прилип до манітора, водив очима, напевно, щось читав. Завідуючий офісом - Володимир Іванович, теж працював за комп`ютером, вводячи текст, щось бурчав про себе. Ой, такі всі зайняті, шкода Тетяни немає, у відпустці, якби вона була, то вже точно б розхвалювала. А цим, як не ткнеш під ніс, то й не помітять.
Рита уважно подивилася на Вадима. Роїлися думки, два роки, майже щодня поруч,чому так і не зрозумів, що я тебе давно кохаю. Окрім усмішки нічого не подарував, навіть в день народження, лише кліпнув очима і демонстративно вручив букет квітів. А потім, як пили шампанське, торкнулись келихи, лише сказав,- »За тебе!». Якби ж то знав, як я сохну за тобою, кожного ранку радію, коли зустрічаю на роботі, тоді й працюється з натхненням.
Раптом Вадим відчинив кватирку,
- Щось сирістю несе, давайте приміщення провітримо.
І знову занурився в комп’ютер.
Рита дивилася у вікно; на оголених гілочках горобини - злегка іскриться срібний іній, а червоно- оранжеві грона неначе в пуху. Красиво, добре,що морозець тримається. Дивно, вчорашній день й не віщував, що сьогодні буде такий славний день.Задивилася у синє небо… Пливли більші і менші пухнасті хмари, вони інколи доганяли одна одну, а іноді скупчувалися. Цікаво, адже надворі майже немає вітру, а туди вище, стрімко пливуть, як кораблі. Ледь посміхнулася, от би мені політати так, як хмари. А небо синє, як твої очі… На якусь мить прикрила балухаті сірі очі й уявила,що обійняла його і цілує.О, якби ті хмари сказали мені, чи зверне він на мене увагу, ну хоч коли небуть. Я чекатиму рік, два, три….
Думки, як вітер, не могла припустити, що в нього є кохана дівчина. Міркувала - то напевно доля, адже живемо в одному п`ятиповерховому будинку, тільки під`їзди різні. Майже кожного ранку бачила, як поспішав на роботу і як повертався. Потай, слідила за ним. А він навіть не припускав такого, немов десь літав. Байдужий до оточення, на якусь мить підійме голову вище, здвигне плечима і йде далі. А на роботі по телефону ніколи й ні з ким з дівчат не спілкувався, хіба що з мамою та сестрою.
Рита симпатична дівчина, русява, коротка зачіска їй дуже пасувала.Одне часто бентежило, що лікар попередив за комп*ютером треба працювати в окулярах. А вони часто не хотіли триматися на її кирпатому носику.
Раптово Вадим повернувся до неї,
-Ну що мала, ти ще не замерзла, може заченити кватирку?
Й відразу, зачинивши її, присів на свій стілець. І навіщо було запитувати? Адже відразу кинувся звчиняти. Це слово «мала» на неї діяло, як громовиця. І нащо рвати серце? Скільки раз, мабуть з мільйон, не менше, йому говорила, щоб так не називав. Терпець увірвався. Хай йому грець! Знервовано зняла окуляри, жбурнула в бік, але не розрахувала, вони впали на підлогу.
Вадим здригнувся,
-Тю, це чого раптом?,
Але, як джельтмен, відразу підняв окуляри,
- Добре, що не розбилися.
Прямим поглядом подивилася на нього, махнула рукою,
- Та не розрахувала, слизький стіл, тому і впали. Дякую!
Сказала і почервоніла. А очі - в них блиск і надія. Хотілося крикнути » Зверни ще раз на мене увагу! Посміхнися… твій погляд, як ковточок свіжого повітря для життя.» Але він цього не помічав.Запала тиша, знову всі занурилися в роботу.
Через години дві, Вадим вертівся на стільці, позирав на неї, на шефа. Рита ховала очі, розуміла чому, адже в цей час, завжди запарювала чай і кожен мав можливість насолодитися ним.
Та в неї не той настрій, бачила погляди, але вирішила дочекатися, щоб попросив. Та де ж тут, як закон підлості - невдача, Володимир Іванович, басистим голосом порушив тишу,
- Так… Рито, а де наш чай? Моя дружина спекла печиво, що даремно? Якщо я не помиляюся, сьогодні мій день пригощати.
Через декілька хвилин, в приміщенні запахло м`ятою, від кожної чашки гарячого чаю підіймалася пара. Тож не відмовить шефові, тут, як кажуть, нікуди не подінишся. Це добре, роїлися думки, м`ята заспокоює. І тут же знову думки про нього. Бач… мовчав, гордість не дозволила попросити. Але ж окуляри підняв, вже й образа минулася, наче її й не було.
Знову всі займалися своїми справами. Рита дивилася на манітор, таблиці, рахунки, мишкою пересувала, але не помічала їх, знову підкралася думка. Отака тонка натура, свою чашку завжди побіжить помиє, а взяти інші не наважиться. Знає, що я мию свою і шефа. Чи то хоче показати свою незалежність, чи жаліє?! Але ж помічала, що йому подобалося коли приносила чашку чаю. Світліло обличчя, задоволено морщив ніс, посміхався.
В обідній час всі поспішали у кав`ярню. Легкий обід підіймав настрій. І трохи жвавіше спілкувалися. Але спілкувалися знов про роботу. Інколи Рита, себе і інших, про себе називала банківськими крисами. Які весь час вели тихий образ життя. Любили, щоб їх ніхто не відволікав від роботи.
За вікном сутеніло… Робочий день збігав до кінця. На якісь секунди, її увагу привернув горобець, сів на підвіконня, зазирнув у вікно, за мить перелетів на грону горобини, охоче дзьобав ягоди і час від часу вертів головою. Вона поневолі посміхнулася й вголос,
-Ви бачили таку красу, кажуть полохливий горобець, але не побоявся подивитися до нас.
Шеф щось пробурчав, але зрозуміти було важко,що хотів сказати.. Вадим повернувся й весело,
- Ти перевіряєш рахунки,чи любуєшся природою та що коїться за вікном, кумедна… Закінчився місяць, день - два треба про все прозвітувати.
- Я вже закінчую, не хвилюйся!
Знервовано, пальцями однієї руки постукувала по столі й кліпнувши очима,
- Що скажеш Вадиме, перший день зими, може разом підемо додому, прогуляємося, полюбуємося першим інієм, маленькими бурульками. Хоч сонце й світило, але не розтопило цю красу.
Здалося знервовано засіпався на стільці, позирнув на шефа, але промовчав. Володимир Івановия цю розмову пропустив поза вуха, щось записував у блокнот.
До закінчення робочого дня залишалося хвилин п`ятнадцять. Рита вкотре подивлялася в його строну.В душі запитувала, що нічого не скажеш?! Хоча б один єдиний вечір залишитися наодинці, торкнутися волосся, очей, губ. Шкода… Та все ж надіялася, відразу за ним вийде, підхопить під руку й скаже - Я готова, йдем, погуляєм, адже перший день зими, свіже повітря нас підбадьорить.
Майже о вісімнадцятій годині, у двері постукав охоронець,
-Вадиме, вас просять вийти.
Очі Рити забігали, немов щось шукали, цікавість розпинала душу. Хто б це? Вона, саме в цей час, виключила свій комп`ютер, хотіла одягатися. Вадим зірвався з місця, на ходу одягав чорну шкіряну курточку,
- Бувайте! До завтра!
Володимир Іванович махнув рукою,
- Бувай! Я ще трохи попрацюю.
Тільки всигла поглянула в спину, як вітром здуло. До кого б це так поспішав?
Вона уже стояла в пальто, на плечах поправляла шаль, в душі мала бажання йти за ним, але щось зупинило. Підійшла до вікна.
Ліхтар добре освічував територію біля офісу. Вадим підбіг до якоїсь дівчини, обійнявши, поцілував в щоку. Вона білявка , на зріст ледь нижча за нього, підхопила його під руку і вони попрямували по тротуару. Дивилася вслід, помічала, як він розмахував рукою, напевно їй про щось розповідав. Чому не мені? Стиснуло у горлі, на вії забриніла сльоза. Легенько рукою гладила шаль, про себе тихо,
- Марні надії… Чому мене не помітив? Як шкода… Чому нерозділене кохання? Як важко на душі…
01.12.2020р.
ID:
897434
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 07.12.2020 09:01:19
© дата внесення змiн: 06.03.2021 01:33:45
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Браво, Ніночко! 
Ваша проза завжди майстерна, підкорює своєю душевністю та щирістю.
