Я буду згадувать ті дні,
Які нам доля наділила.
Вони тепер неначе в млі,
Нащо вона оце зробила?
Тепер лиш пустка повіває,
Ніщо неначе й не було.
І вітер всі слова змітає,
І снігом білим замело.
Їх відновить не намагаюсь,
Нехай іде все в забуття.
Це так робити я стараюсь,
Та відчуваю вороття.
У довгі дні зимові й ночі,
Я не знаходжу тих причин.
Чому ж все плачуть мої очі?
Вже нічиїх нема провин.
Та час зітре все без останку,
І пам"ять зможе відпочить.
Душі ледь тліючу жаринку,
Назавжди зможу погасить.
Тут допоможе чай із медом,
Тебе не жду уже давно.
Бо ти живеш уже на небі,
Тепер обоє мовчимо.
Все ж ти приходиш серед ночі,
З докором дивишся в лице.
Невже сказати щось ти хочеш?
Ти хоч одне скажи слівце.
Душевні,зворушливі рядки... Часом той біль не хочеться відпустити...Але час летить...тож треба далі жити. 
зворушлива лірика... 
