У ритмах стрекоз плине час за опівніч
І тихим копитом б‘є в двері до сну
У келихах пусто, за вікнами - вічність
Спинитись? Навіщо. Я ж тільки торкнусь.
Як цвіт у магнолії - красивий, отруйний.
Бринить на вітрах гіпнотичних подій
Розум просить цукерку, розум недорозумний
І лапає за яйця твоїх псевдонадій.
Так шо толку від того, що ти встанеш і вийдеш?
Ти ж вагітний ідеєю,
що щойно почув.
Аборт? Абордаж? В сон, можливо поринеш?
І сто раз перевіриш, чи усе достеменно ти забути забув.
Шкребчеш фарби містерій, їх втираючи в ясна.
Лижеш стіни в надії зростити кістяк.
На висках набухає жила словом «ясно»
Та побачити це ти не в силах ніяк.
Глянеш в воду і бачиш корали казкові
Кольорові, фрактальні - візуальний екстаз.
І мереживо хвиль звучить колисково
Те мереживо робить своїм гвинтом баркас.
Він витягує Землю навиворіт вічно,
Щось шалене та скромне як бензин він жере.
Робить рух, парить дим, сіє страх лаконічно.
І ніколи нічого не дає й не бере.
І квиток на баркас з перших вдохом повітря
Компостує своїм хтивим світлом нам Марс
То скажи мені просто, де страху твого смисл,
якщо Марс старший нас?
