- Скажи мені, лелеченьку, чому зажурився?
- Бо летіти в край далекий, тому й засмутився.
- Чом, веселий явороньку, нахиляєш віти?
- Бо прилинув із півночі вже холодний вітер.
- Хочу знати, синя річко, чому посмутніла?
- Наді мною вже не біла, ходить хмара сіра.
- А чому ти, земле рідна, смутком оповита?
- Бо минуло… відзвеніло теплесеньке літо.
Чорнобривці відцвітають в моєму віночку.
Оголились рясні віти яблунь у садочку.
Молодому лелеченці у вирій летіти.
А стрункому яворочку від вітру хилитись.
Проливатися дощами хмарі над полями.
Й так не хочеться прощатись мені з журавлями…
- Не журися, земле рідна, ще втіхи доволі.
Золотоволоса осінь хазяйнує в полі.
Дням ще щічки підрум’янить… ну, а в вечорочках
золотом засяють зорі на нових сорочках.
Гаю нашому й діброві вдягне вишиванки.
Буде щедро гаптувати золотом всі ранки.
Просто зачарували, так ллється, як тепер проміннячко сонця в обідню пору. Наче з присмаком суму, а не сумно, бо осінь прекрасна пора. Дуже до вподоби мені, Надюшко.
Заспівають свою пісню,
Птахи у садочку.
Повернеться до нас літо,
Й весна у віночку.
Чудова і мелодійна Ваша пісня, дорога Надюшко!Нехай буде у Вас веселий настрій і житиме весна у душі!Щастя і удачі!
Яка краса!!!Заворожили і гаптовані золотом сорочки, і прохолодні, тихі вечорочки... Дуже гарно, ніжно, мелодійно... Успіхів Вам,Надійко та гарного дня!