Ялиномовно вітер вив.
Палахкотіли мовчки блискавки
Жахливі сни, немов гадюки, лізли
По стінах, по шпаринах, падали у комин,
Конали в муках;
Люттю захлинались
На небі хмари, мов скажені пси;
Їм з хащі озивались
Налякані дитячі голоси;
У двері гупав Вій. Кохана, ми злякались,
Бо ти вже третій день нічого не їси.
Так страшно вітер вив ялиномовно!
Ото ж – дитину мертву під вікнами носив
Та все її старався приспати, невгамовну:
Все бив її та бив, сміявся й голосив.
Вб'ємо, з'їмо, задушимо – такі й подібні речі
Вони казали, малюки.
Плювалися, кривлялися, давали старшим дулі.
Голови носять, як-от рюкзаки,
На ремінцях у себе за плечима:
Свинячі та ведмежі – дається-бо взнаки
Їм звичка голови за плечі закидати,
Коли ревуть і виють як вовки
На знак протесту. Завжди вередують,
Говорять зад наперед і чинять навпаки,
Так само думають; справа наліво пишуть,
Не знаючи ні лівої, ні правої руки;
Добра та зла також не розрізняють,
Однакові для них жінки й чоловіки,
Почувши ж слово правди, враз падають додолу,
І зубами скрегочуть, і б'ють в кулаки.
Коли ж балакають, жують слова якісь огидні,
А потім вже випльовують обкусані шматки.
Не зрозуміти їх. Страшні, бридкі на вигляд,
Скручені в'язи в них, покручені й мізки.
Тож бо й карають їх наставники сердиті,
А в них напоготові дубці та канчуки:
В куток їх ставлять, в льоху замикають,
За шкірки їх чіпляють мов одяг на гачки.
Минулого не знають: пам'ятають
Прийдешні дні, – й читаючи зірки,
Як ми – літописи, а в думці споглядають
Далекого майбутнього віки.
Отак от плаче.
Принишкло слухаємо, витріщивши очі:
Що пані скаже?
Вітре! Де мій сум?
То знов завиє – та ніхто не розуміє,
Бо не по нашому, по мертвому казав.
Двоє потоки ринули з гір –
Кожен реве, як поранений звір.
Розвиднілося. Здобич, мишу з хащі,
Несе додому вовк у своїй пащі.
Поперед себе глипає сова,
Оптимістично сидячи на гілці;
Радіє квітка дикій бджілці,
А бджілка – їй; росою вмилася трава.
Ото, як хлібороб завершує роботу –
Так само вмитий він росою свого поту:
І блищить проти сонця, і грає в нім кров
В його душі співає срібло й злото
В душі у нього сяє срібло й злото
В очах у нього сяє срібло й злото
І кожен погляд випромінює любов.
Вогонь: Щойно згасає над долом плачу
Розуму втомлена мова,
Чути стає, як, вогонь, регочу
З дрів та з людей, що як дрова.
Бо й люди своєю пекельною мукою
Прославляють життя, а життя ваше – піч.
Ото, час від часу звитяжно ошукую
І вас, і цей холод, і голод, і ніч.
Що то ви, люди, шкода мені вас:
Нема вам ніякої долі!
Привели вас до моря – ви хлепчете квас
Та все лиєте сльози без солі.
Бо ж я мова цих дрів. Ви не знаєте й літер.
Дав би вам Прометей – та його вже ж нема.
Беріть свої слова, та кидайте на вітер
Без суму й сумнівів, з надіями всіма!
Як пташку в небо, й пляшку в море
Свою останню мореплавець, відпусти
Свої надії, друже. Небо неозоре!
Не пропаде воно без тебе, сироти!
Що ж? Не чує воно ні тебе, ні мене,
Ні своїх незчисленних пророків.
Нехай моя пані свій сум проковтне
Й не ллє на мене цих гірських потоків.
Так, я мова сих дрів! Знаю мову людей:
А складаємо слово про слово,
Добуваємо сльози з мільйонів очей,
Кладемо собі смерть за основу.
Елеонора: О гречні дрова! Добре ж ви людей
Смішити вмієте! Як часто ваше слово
Виривало, бувало, нам стогін з грудей
Або й життя, всіх мов передумову.
Вогонь: Богине! Ти почула? Небудякую!
Ще, може почастуєш якою дровенякою?
Елеонора: Сьогодні в гуморі! То що ж, як до людей
Подібні дрова – я не дерев'яна.
Хотіла б почути я мову дітей,
Вкинутих в жерло вулкана.
Скільки б тобі я не кидала цурок –
Не примушу замовкнути. Ясно гори.
Вогонь: Сьогодні я гладкий в гаремі турок,
Щасливий я до решти, від низу до гори!
Елеонора: То й добре. На тобі ще грушку
Солодку сушену в печі.
Я ж – покладу сокиру під подушку:
Може, не буде страшно уночі.
( йде стелитися )
Вогонь ( сам ): Не тому я щасливий. Не покинь же мене,
О княгине мого існування!
Хай життя твоє буде все так саме тісне,
Хай не зазнаєш ти в житті розчарування –
Засну, щоб не вмерти мені! Не почує від мене зітхання,
По-своєму, не так, як я, засне.
Гай, скільки вже було мені – о люди,
Якби ж ви знали – і насправді, і в словах
Таких, що ви не знаєте, – а скільки знову буде
Долати цей неблискавичний шлях
Від домовини до колиски!
Що живить дух життя? Чи певна є оця
Надія, що віків минулих списки
Одного разу дочитаю до кінця?
Ту величезну думу, що її
Чи хто й додумав?
Ні, я знав би. Жоден,
Хоч би почав від смерті до народин
І присвятив їй муки всі свої!
А щоб додумати – всього лишень і треба,
Гадаю, чи не сто ночей не спати
Й не снити знов доскочити неба, –
А лиш тяженну думу догадати
Як то воно: ніколи, довіку не згасати.
Колись та я й зможу її догадати!
Не всім скажу – лишень тобі, мій сину:
Не слухай батька, пнися догори,
Та не шукай на небі покладів бензину, –
Або й шукай, як батько, та вари
Хазяйчин борщ. Коли жереш деревину,
Ростеш та поринаєш в сиву давнину:
Тоді я з неба впав і людям підкорився;
Число разів зі свого жару відродився
Однаковий щоразу. Читаємо: "Щодня
Заповідає батько заповіта,
Та смерть його – самотністю повита,
Не плаче біля нього ні друзі, ні рідня."
Написано й так: "Дурень думкою скаче
Шляхами небитими ген до небес –
Та з півдороги повертається, одначе,
Щоб пообідати й засвідчити прогрес".
Хих, нащо заживаєш, небораче,
Безглуздого? Та й батько твій учора
Казав те саме, як тебе ще не було, –
І дід так саме. Молодість бадьора –
Нехай вона, як ми, напружує чоло.
Не стануть батькові на плечі
Сини й онуки – собі сам
Заповідає завтра вискочити з печі
Та вже й завдати жару небесам.
Нове – то й ліпше? Ні, не довго звикайте
І ненадовго до святої новизни:
Освячуйте її і знов шукайте,
І зневажайте знову, винні без вини
Кохані! – на шляхах небитих, незнайомих
До країв, де свобода, де не править закон, –
Лише в личинах звичаїв питомих
Танцюють випадок і сивий забобон.
Вогонь, мов дяк у себе в книзі,
Бурмоче в хмизі.
Бурчить, пускає слину, скаче,
Як мавпа; проклинає комарів
І скиглить так: а чом би? – а вчора ти, юначе,
Спокійно, заспокійливо горів!
Ненавиджу ці модні запальнички.
Я, раб людей, рабів своєї звички
Все змінювати – я б змінив людей.
Змінив? Та ви не змінитеся, доки я живий.
А як помру – не треба. Чуєте? – Це морок
Знов виє в комині. Його я розжену,
Та що робити з хором позавчорок,
Що сподівалися на цю деревину?
Коли горять – ото вони горять!
Не нарікай на долю не до речі.
Виконуй просто, що вони велять,
Як раб життя, й як раб своєї печі.
Сьогодні печі, завтра свічки,
Позавтра знов дурної запальнички
Я бачив день, коли ви помрете:
На волю несподівану і дику
Прожогом вийшовши, себе пожерете,
А перше – ліс, а перше – цюю хатку.
Лиш піч, що ти є в ній, залишиться на згадку:
Я з неба впав і людям підкорився,
10000 разів від себе народився,
На 100001 сили не стягну,
Якщо ти спиш, то я таки боюся
Що не прокинешся!
Так, в сиву давнину
Ти звалася – Маруся? Ні, матуся!
( сміється )
Оце вже я дочитую останню новину,
Немов той диктор з радіо: новій тепер звикати
До голосу й до виду, й до мисленого строю, –
Та все мені так само підкидати
Тих самих дрів святою простотою:
"Той, хто боїться змінювати звички –
Той є не ти. Лиш люди боїмось.
А ти – сьогодні печі, завтра – свічки,
Позавтра – ще хто зна чогось".
Я всохла, потім відламалась,
І якось там по-своєму помстися:
Я був дурний, та ще дурніша – жінка!
Лисиця з'їла пташеня,
Кидай, каже, ще одне, бо дерево зрубаю –
Прибігла, крутила, била хвостом,
Побігла, прибігла наступного дня,
Та ще одненьке з'їла пташеня.
Що мали робити?
Давай, каже, ще, бо дерево це я зрубаю,
Хвостом своїм грозила стукаючи –
Отака вона, лиха лисиця:
Страшно грозиться, грізно божиться,
"Ну, каже, начувайтеся тепера".
Не дав він пташенятка,
Пожалів свої діти малі.
Так і жили вони, бідні, в своєму дуплі,
А те дупло – про мене згадка,
Ото ж отам і я колись була
Зелена гілка свого дерева.
Оце вам, пані, казка,
Подякуйте будь ласка,
Не те, що дві. І знову до засад
Його висот висотуєш, припавши ридма, море,
Благаючи – та час не йде назад
Ніколи, моя зоре.
Тож ліпше спи, даремно не світи,
Бо лиш мова я дрів і не знаю кохання
Як люди, й лиш плекаю сподівання,
Що хто його роздмухає, та знову будеш ти.
Ліс: Старий! Постиралися й древности риси,
Відрізнилася пам'ять, і хмизу ніхто не збира.
Лишень вітри пронизливі гуляють, мов гульвіси
У вовчих шкурах. Пізня вже пора –
На кого то полюєте? "Полюємо на того,
Хто зветься сон та спокій. – А просто на кнура,
Що тут ховається: там смальцю центнери з півтора,
Бо так же нудно, як не роблячи нічого".
Щасти вам, небожата. Ну, а ти,
Неборожденний в лісовій хатині? –
Чи сонно та спокійно тобі нині,
Чи хочеш знов додому утекти?
Либонь, спокійно спить твоя хазяйка!
Проте, як ні, які веселики поклич.
Ото, бувало, грають і скрипка, й балабайка,
І арфи, й бубни, і цимбали у неї цілу ніч. –
І в тебе: в вас. Аякже, мусиш стерегти.
Так і мені, дрімучому, з моїми,
Бо люди, знай, не терплять самоти,
А ми з тобою, отже, сусіди й побратими.
Не в сих ні ти, ні я. Еге ж, еге ж!
Приходжу й я – та лиш топчуся на порозі,
Немов боюся; але ти як схочеш, то втечеш,
Ще й бідний світ цей – бідний – спалиш по дорозі.
Вогонь ( сміється ): Не бійся, не зіпнуся: не біг, лише перебіг.
Ліс: Авжеж. Та все ж і ти обмежений в потребі
Горіти – чи не так? Коли спалив би все,
Чи не помер би й сам? Дивися: он на небі
Рогатий місяць зіроньки пасе,
Немов глузуючи. Та то він не глузує:
Виконує, для чого створено його.
Коли б не світ оцей коханий,
Що вабить і дратує,
Ніхто б не знав призначення свого.
Вогонь: Бурмоче та рипить. Не небіж – не небіжчик.
Га? Слухай ти тепер, що в мене в голові:
Провіщик, блищик, – пищик є найближчик.
Зустрінемося там, де будемо живі!
Межі собі – собі благалагала!
Зігну я гін.
Ячала та сичала, числова,
Диявольська ялова воля.
Тобі корисний – ти, дитя, й корися.
О ладначасі, – возопи сліпо –
Сіромі нотна грамота, а в мене страмота!
І годуй же ж так – й інотна грамота так добре,
Й книжок недоїдених не перечитуй:
Дай-но погляну.
Добре!
То ж ти, Марино, добре все зробила, –
Тс!
Пеньк, пуньк! На нібесих сих пси
Собітаки, соліяки на ніколесих отам
Бабах! Тоді-то бог йому: помри
Або згори хоч раком догори. –
Га! З давнім мороком блукає
Галала! Галала! Трісла, трісла!
Богила, могисла, сказа речисла суха
Це не я, це не я!
Біжіть, зрубайте дерево.
А сказано ж було учора натщечерево
Не їсти й не пити.
О відійди й ніколи не підходь,
Душе пропаща:
Хай береже тебе Господь
І наша хаща.
П. Р. Хіба ти не знала, що горілка горить?
Гайда ж тепер на небо
Забуваю про тебе на мить,
Моя свята потребо!
Вогонь: Гиля, гілляки впалі далі,
Гиля, а далі від гріха
Вище, бо ви ще зелені були,
Хоч долі доля, діти, гріти!
На небо сон
Потягусі, рій ви духів
Небораків, десь там вирій,
Батьківщина сажі аж.
Мили, лили ми, розчу, розча
Котра є річ ми найдорожча
– Для неї, бо я – розганяйло пітьми
Заради істини. А їй – одна забава
Шпурлятися дітьми. Ех, діти!
Не лізьте ви в піч передчасно
А я вже не хочу нікого палити,
Заради цього згасну.
Ні, я домагаюся,
Так я домагаюся – така моя забава –
Свого безпідставного безперечного права
На все, що є,
Й на все, чого не буде
Я пам'ятаю, як з небесного туману,
Як було холодно там,
Впав. Тож нехай я повстану:
Заздрити знаю лише небесам.
Де окрилитва дум – там двох туманів битва
Під ноги людям кинула вогонь,
Що в ньому жевріє, зростаючи, молитва
Двох для молитви стулених долонь:
Чи ви хотіли, діти на болоті,
Щоб я знайшов вам маму та й відрядив назад?
Ні я – проста жага й горіння плоті.
Спалю вам все, спалю всяк райський сад!
Дітей дерев, що пані моя вами
Жбурляється, змагаючи пітьму,
Та все гукає: "Мамо!" до нестями,
Що та не йде, і відає чому:
Ви, дикі гуси? Добре мені,
Що впився перед смертю
Не довіку ж було, як свині,
Давитися книгами й дертю.
Та розумію й твою муку:
Йой, лихо! Що ж ти наробив!
Якби мені хоч одну руку,
То був би жив.
А так – потягусі! Добре в світі без зла ж!
Та без свідків того, що є й світ без добра ж.
Йой, люди, вибачте! Нам істина дорожча:
Для того й плачемо, а служимо тому,
До кого наш прокльон і наша проща
Сьогодні і довіку, в чорному диму
І в білому – хто спалює пітьму
З усім, що в ній ховається.
Ось воно, лихо! Яке насувається лихо!
Свідоме сили темної і непоправних прав –
Впаде мені на голову нетихо
За присяги й слова, за все, що був зламав.
Жени, гукни "Рамазанас, коні!"
Та всі не міг ородити!
Рахую харити дорогі мені святинь:
Оксана за Маринку гине ж.
Мавгли: Не може бути. То не я! Не я!
Валентина: Звісно ж не ти, синку! ПР то зробив,
Щоб ти побачив і не ліз куди не можна:
Немає там нічого доброго в тім Києві.
ID:
883948
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 25.07.2020 18:49:09
© дата внесення змiн: 25.07.2020 18:49:09
автор: Bohuta_Julian
Вкажіть причину вашої скарги
|
Ялиномовно 
Було б круто зробити аудіо-варіант у багатоголоссі, по ролях, як то кажуть.
